— Ні, не спатиму півночі.
— Досить справедливо. Зараз повернусь.
Генрі став у чергу, а я роздивлялася кав'ярню. Якби я почала жити знов і захотіла відкрити кав'ярню, вона була б саме такою, подумала я. Полиця з книжками, що тут забули, ряд столиків, на яких лежали шахівниці, кілька студентів коледжу відпочивали у м'яких кріслах і на великій пухлій канапі. На стінах висіли світлини й картини, і коли я придивилась, побачила: до кожної прикріплена маленька картка з ім'ям автора й назвою, а також ціною. Я побачила порожнє місце, очевидно, один з творів було продано. Генрі приніс мою содову, рожева пінка піднімалась на малиновім сиропі. — Дякую.
— Знаєте, власники — мої знайомі, — сказав Генрі. Він пив каву, я чула її запах, коли він дихнув на мене, схилившись, щоб роздивитись одну зі світлин. — Так, зустрів його одного дня. Піт. Хороший хлопець. Ні, коли хочете продати тут один з ваших творів, я вас познайомлю.
— Не придумуйте. У мене нема чого продавати. І ніхто не купить те, що я малюю.
— Звідки знаєте?
— Це ви звідки знаєте? Ніколи не бачили моїх картин.
— Добре. Може, вони вселяють жах. Однак, можете їх тут виставити.
— Неодмінно, — сказала з певним сарказмом. Але коли ми виходили, потягуючи напої, і за нами зачинялися скляні двері, мене захопила думка: а що, як показати мої картини публічно? Звичайно, я не практикувалась, але в голові зберігала задуми роками і хотіла стільки всього намалювати: світло всіх чотирьох пір року на озері Мічиган, відблиск снігу у вікнах хмарочосів, коктейльну вечірку, де на всіх були маски, вишукано зроблені з пір'я. Цей вечір, Роу, пожвавлену музикою, людей з обіцянкою літа на обличчях. Коли я намалюю все, що хочу, моя техніка стане кращою. Можу брати уроки. Знову стану художницею. Знову стану самою собою.
Ми пішли назад вулицею, Генрі представляв мене людям, з якими зіштовхувались, заходили до магазинів, випивали келишки вина або пробували їжу, що нам пропонували. Коли ми повернулись до початку Роу, шлунок у мене був повний, а від вина відчувала легке запаморочення.
Машина Генрі стояла біля будинку моєї матері, отже, саме там ми сказали одне одному «Добраніч!», ключі дзвеніли у нього в руках. Була мить, коли я вже збиралась іти, здалося, Генрі хоче сказати щось, на вустах застигло питання, але коли зупинилась, сказав: — Добраніч, — знову і пішов вулицею, дивлячись в обидва боки, відчинив дверцята машини, прослизнув у неї. Двигун ожив, задоволене його муркотіння потривожило тишу, махнув рукою, від'їжджаючи, а я попленталась додому, прислухаючись до звуку його машини, поки той не зник.
Нагорі зайшла до ванної умитись, але зупинилась, роздивлялась усю себе у дзеркалі. Закотила рукава, у куточку вуст побачила смужечку шоколаду — залишок від люб'язної пропозиції покуштувати вироби шоколадниці в кінці одного з висотних будинків. Щоки червоні від вина й підйому на горб, волосся розпатлане й вільне, кучері облямовували обличчя. Гадала, здавалась щасливою. Вільною. — Здавалась такою, з ким би хотіла познайомитись. Жива на вигляд. Не хотіла покидати цього.
Глава двадцята
Марджі, 1924
Одного вечора після пізнього обіду, коли Марджі з Себастьєном прокладали свій звивистий шлях по Монпарнасу до клубу, небо, що поступово занурювалось у темряву, раптом набурмосилось. На відстані почувся гуркіт грому, і раптом на них ринула стіна дощу, без жодних попереджень. Це був перший дощ по її приїзді. Дощ не наважувався зруйнувати досконалу красу Парижа, перешкодити сонцю падати щирим золотом на будови, обшарпаній безнадійності продавців біля метро. Навіть жебраки в Парижі мали свій майстерний французький стиль, зав'язували шалики довкола шиї, прибирали волосся в елегантні зачіски, безтурботність, з якою просили дріб'язок, наче їх зовсім не обходило, дасте ви його їм, чи ні, а якщо дасте (Марджі завжди давала), злегка піднімуть брову і вдячно кивнуть, і лише вряди-годи, зовсім випадково, скажуть якомога більш звичайним тоном: «Merci»[98]. Марджі надзвичайно це подобалось.
Спочатку дощ падав з паризькою млосністю, жирні краплі з великим проміжком між ними, а потім шалено ринув просто на землю, і Марджі зрозуміла, що вони змокнуть до нитки. Проскочили під навіс уже зачиненої кав'ярні, столи було зіставлено вбік, а на них стільці. Вечір, що мить тому був прекрасним і прохолодним, зробився холодним і кусючим, і Марджі почала тремтіти. Себастьєн швидко зняв піджак і накинув їй на плечі, але той був мокрий, і Марджі в ньому ще більше змерзла. Повз них, згорбивши плечі і прикриваючи голови газетами, пробігло кілька людей, з-під їхніх підборів розбризкувалась вода.