Вони цілувались, доки їхнє бажання вкупі з вогнем стало нестерпним, і Марджі відхилилась, так, наче це було найсміливішим учинком у її житті, глянувши на нього, через голову скинула сорочку, яку він їй дав. Під нею була голою, відчула, як тіло відповіло рухові повітря. Він тільки одну мить не відривав погляду від неї, потім їхні очі зімкнулись, і Марджі затамувала подих. Невже він відмовляється від неї? Однак він відвів очі й обійняв її, вона бачила, як він дихав, довго й повільно, потім прошепотів щось французькою, відсторонився від неї та опустив вуста до її грудей.
Вона знала, що робить щось відважне, навіть шокуюче, але зовсім не соромилась. Натомість почувалась вродливою, жаданою й могутньою, наче не робила нічого недозволеного. І коли він зірвав рештки її одягу, вона стояла, гола, у світлі вогню, а за вікном шурхотів дощ. Він став перед нею на коліна, наче просячи її милості, і вона відчула себе відродженою.
— Маргеріт! — прошепотів він, і його дихання цілувало їй шкіру.
— Так, — відповіла вона й опустилась на коліна, щоб зустріти його.
Глава двадцять перша
Мадлен, 1999
Ми були на зборах комітету в домі Ешлі Хатавей принаймні десять тисяч років, я поводилась як дитина, тягнула матір за спідницю і благала її піти. Будинок Ешлі був таким, яким я його уявляла, коли б мене, ученицю шостого класу, попросили його намалювати. Коли в шкільному автобусі під час поїздки на природу я гралась у хірургічну лікарню, Ешлі завжди представляла жінку, що живе у великому будинку, одружену зі Скоттом Байо[99], з чотирма дітьми, що й сталося, як виявилось, у її справжнім житті. Ні, не те, що стосувалось Скотта Байо, але її чоловіком був симпатичний лікар, отже, подібностей вистачало. Всюди були родинні світлини, вони стояли на столі в передпокої, де всі ми лишили наші сумочки, вони вишикувались над сходами, що піднімались на другий поверх, досконалі чорно-білі світлини, на яких Ешлі в коротких кардиганах, а чоловіки убрані в светри, наче прийшли з візитом з п'ятдесятих років. Мідний присмак родини відчувався на язиці.
— Як же добре, що ти живеш тут так довго і допомагаєш матері, — сказала Ешлі, коли мати нарешті погодилась піти. Господиня взяла мене за лікті й послала повітряні цілунки обом моїм щокам. Я ж наморщила до неї лоба. В цьому була якась образа.
Я вирішила повернути єхидний їй комплімент своїм власним. — Дякую за гостинність. Твій будинок нагадує каталог Pottery Barn.
— Дякую, — відповіла Ешлі, ляснувши долонями перед грудьми, наче я повідомила її, що вона перемогла в конкурсі «Міс Америка». Я мусила знати: будинки, що нагадують каталог Pottery Barn, не набувають цих якостей випадково. Я хотіла обійняти її й сказати, що було б непогано, коли б маленький Грейсон вилив на килим шоколадне молоко, і побажати, щоб хоч раз у житті вона їла тістечко, не почуваючись за це винною. А потім захотіла обійняти її ще міцніше, коли зрозуміла, що вона ніколи мене не зрозуміє, якщо я все це їй скажу.
Моя мати, помітивши мою іронію, голосно змінила тему.
— Ти виконуєш насправді добру роботу у цьому благодійному фонді, Ешлі. Пишаюсь тим, що також беру в цьому участь.
— Ми теж пишаємось, що ви з нами, Симона. Ви вносите у це такий живий струмінь! — промовила Ешлі.
— Ну, краще ходімо. — Я взяла сумочку зі столу у фойє (зручний столик «Софія» за 799 доларів із зимової колекції Pottery Barn).
— Не треба бути такою брутальною, — сказала мати, коли ми вийшли і стали спускатись залізними сходами до машини. Було в дусі Ешлі купити будинок на горбі, щоб усіх обвіювало вітром, коли вони підходять до дверей.
— Вона перша почала, — відповіла я, зістрибнула з останньої сходинки й попрямувала до машини. Мати йшла за мною, відчиняючи з пульта дверцята.