І коли під час ланчу міс Парсонс покликала Марджі й попросила її зайти нагору до свого кабінету, Марджі була такою щасливою, що навіть не передчувала біди.
— Марджі, маю погані новини.
— О, — промовила Марджі. Вона ще й досі посміхалась, серйозність міс Парсонс не відразу затьмарила її гарний настрій.
— Грант, про який ми просили, не прийшов. Ну, щось прийшло, але не стільки, на скільки ми сподівались.
— О ні! — відповіла вона з чемною відстороненістю людини, що почула погану новину, яка в жодному разі її не стосується. — Скільки дають?
— Ми просили п'ятдесят тисяч доларів, — замовкла та, вагаючись. — Нам дали лише сім тисяч.
— Боже мій. Як шкода!
— Так. — Міс Парсонс провела пальцями по краю столу, потім поклала руки на коліна. — Річ у тім, Марджі, що частину з того, що ми просили, було призначено для вашої платні.
Посмішка, нарешті, розтанула на обличчі Марджі, мороз пройшов по шкірі від ніг до грудей, так, наче річка замерзає взимку. — Що ви маєте на увазі?
Міс Парсонс, насправді, мала геть засмучений вигляд. — Це означає, Марджі, що я змушена вас звільнити. Фонди Лібе зовсім маленькі, і ви, на жаль, не матимете у нас посади. Просто… Ми не можемо дозволити собі тримати вас.
— Гадала, що цей грант призначений саме для моєї посади, — промовила вона, ніби вважаючи, що міс Парсонс помилилась у розрахунках.
— Так. — Міс Парсонс незручно поворушилась на стільці. — Часи були важкі, і ми позичили гроші на це.
— Але, я гадала, бібліотека має досить значні прибутки. Курси для французьких бібліотекарів, грант з Карнегі, зросла кількість читачів. Учора записала ще двох.
Міс Парсонс похитала головою, дивлячись на Марджі зі співчуттям і провиною. — На жаль, потребуємо більшого. Витрати великі, а, попри те, що війна скінчилась, підтримка дуже маленька. Коли б я могла тримати вас, Марджі, то залишила б. Від усього серця. Знаю, як ви потрапили до Парижа, вашу роботу, ставлення до неї — ви дуже корисна. Не можемо собі дозволити. Дам вам рекомендацію всюди, куди захочете піти.
— Звичайно, — сумно відповіла Марджі. Через плече міс Парсонс вона бачила двір позаду Лібе, а над ним угорі дах великого будинку на рю Дю Фобур, Сент-Оноре. Освітлений сонцем, він весело їй підморгував, байдужий до її трагедії.
Коли міс Парсонс відпустила її, Марджі попленталась униз до столу. Недописаний лист до батьків був у друкарській машинці, вона вийняла його, склала й кинула в сумочку. Пізніше закінчить його від руки. Не знесе зараз веселого постукування клавіш. Запис у щоденнику, теж недокінчений, здався їй зараз безглуздим і непослідовним. Мусить поїхати з Парижа. Залишити Себастьєна. Вона шалено підраховувала гроші, що в неї залишились. Ох, не треба було купувати цей новий капелюшок, треба було б наполягти, і вони би пішли обідати до Розалі, а не пити чай до Румпельмайєра, адже там було так дорого!
Але навіщо було приїздити до Парижа, коли не отримувати там задоволення? Насправді, вона була такою консервативною. Двічі ходила до Театру комічної опери[101], а до Опери Гарньє[102] — подивитись «Парсифаля»[103] — лише раз, хоча могла блукати тим будинком багато годин, могла приходити туди кожного вечора, аби постояти у великому фойє, дивитись на картини, карбування, позолочені меблі, на те, як усе блищало, куди не глянь. Адже опера — це необхідність, так? Крім того, вона їла в кав'ярні художників, часом Себастьєн пригощав її обідом, коли ж вона їла за свій рахунок, то обмежувалась хлібом і сиром, і лише раз купила собі кошик полуниць на базарчику на рю Муфетард, зачудувавшись на їхню красу й досконалість.
Жодні у світі розрахунки не врятують її тепер.
Вона закінчила день такою сумною, що навіть буркотлива міс Стайн, здається, схвилювалась і пішла додому. Вона працюватиме в Лібе ще кілька тижнів, але цього вечора почувалась так, наче все відбувається востаннє, і вже тепер сумувала за шляхом, який проходила тут щодня, повз Площу Згоди, повз музей д'Орсе[104], пожвавленим бульваром Распай, вузькими алеями позаду церков і крамниць, до гостинного й тихого Монпарнасу, повертала до Клозері де Ліла з її надміцним ароматом бузку, що завжди запрошував додому.
Замість того, щоб повернути на рю де Шеврез, до клубу, вона продовжувала йти, поки не досягла Себастьєнового будинку, чекаючи, поки хтось вийде, і прослизнула у двір, поки він не зачиниться. Вона кивнула садівникові, який підрізав троянди, що стрімко тяглись до сонця, а тепер зупинився й відповів помахом руки, секатор блиснув у сонячному світлі.
101
Оперний театр у Парижі, заснований у 1715 році, спочатку застосовувався для постановок комічних опер.
104
Gare d'Orsay — перший у світі вокзал електричних поїздів, що був відкритий у 1900 році, до Всесвітньої виставки в Парижі.