Подзвонила в квартиру Себастьєна, і його голос почувся в динаміках, тонкий і нерозбірливий… — Ало, — промовив він недбало.
— Це Марджі, — відповіла вона. Не могла навіть промовити ім'я, що він їй придумав, не могла назватись Маргеріт. Не почувалась тоді Маргеріт. Знищена й розчавлена, кинута на землю.
Він відчинив їй, і вона рушила вгору сходами, певна, що коли побачить його, почуватиметься легше. Але коли він зустрів її, вигляд мав навіть гірший за неї. Вона із жахом зрозуміла, що він нагадав їй міс Парсонс, коли та казала, що хоче її звільнити.
— Заходь, заходь. — Здавалось, він малював. У волоссі була смужечка блакитного кольору, стара сорочка з дірками на ліктях, до ґудзиків прилипла фарба, але коли вона ввійшла, перше, що побачила, — відкриту скриню на підлозі і притулені до стіни полотна.
— Що сталось? — спитала. Вона була так зворушена новинами від міс Парсонс, що не уявляла, що може статися щось гірше, і все-таки серце опустилось у шлунок.
— Сідай, будь-ласка, — сказав Себастьєн, узявши її за руки й провівши до канапи. До тієї самої канапи, де вона вперше його поцілувала, де після того, як вони вперше кохались на підлозі, він обернув їх обох ковдрою, і вони лежали, обійнявшись, наче були призначені одне для одного, дивились на вогонь, а потім заснули.
Сидячи, вона бачила спальню, де стояла інша скриня, і на її краях лежав одяг. — Себастьєне! — промовила вона голосом, який можна було назвати панічним. — Що сталось?
— Тш, тш, — промовив він, погладжуючи їй руки. — Настав час, від'їжджаю з Парижа. Мушу їхати додому.
— Ти вдома. — Марджі з шалом оглядала квартиру, наче боялась, що переплутала її з якимось іншим місцем. Ні, це були ті самі кімнати, де вона стільки разів бувала. Знала їхній запах: запах його тіла, фарб, запах вогню.
— Додому до моєї родини. Я казав тобі, що мій час тут обмежений.
— Але ти можеш сказати «ні», адже так? Мої батьки весь час кажуть мені, щоб я їхала додому, але я не слухаю, — сказала Марджі. Вона сама чула марність своїх аргументів.
Себастьєн схилився вперед, поклавши лікті на стегна й опустивши голову. Він неквапливо похитав головою і глянув на неї. Його очі, його зелені гарні очі, в які вона відразу провалилась, коли вперше їх побачила, жваві від енергії й збентеження, що ніс у собі Себастьєн, були темними й серйозними. — Я не можу протистояти моїй родині. Це обов'язок.
Марджі скочила з канапи, підняла руки і стала озиратись в усі боки. — Обов'язок. Відповідальність. Мені остогидли ці слова. Ми молоді, чому ми мусимо зупинятись тільки тому, що вони це зробили? Невже ти не хочеш залишитись у Парижі, Себастьєне? Невже не хочеш малювати, зустрічатись із сюрреалістами, побачити, як відчиниться їхнє бюро, ходити зі мною на олімпійські ігри? Не хочеш малювати? Як ти можеш повернутися спиною до власного таланту?
— Це не залежить від того, чого я хочу. Це стосується честі моєї родини й того, що вона дала мені. У мене був час: я мав більше часу, ніж інші за все своє життя. Мав час для ігор, а тепер мушу працювати.
— Ти казав, що ми разом святкуватимемо Різдво, що підемо на каток, до Малого палацу[105], що подивимось ілюмінацію на Єлисейських полях. Ти обіцяв! — Марджі упала на коліна перед Себастьєном, взяла його долоні у свої, стиснула його пальці, ніби могла переконати, могла примусити залишитися, давши йому силу свого бажання.
Він підняв її долоні до свого обличчя, ніжно поцілував кожен палець по черзі. Їй подобалось, як він цілував її, як ставився до неї, як піклувався про неї. Вона ніколи не знайде такого чоловіка у своїм житті. Він зробив так, що вона почувається вродливою, жаданою. Вона, звичайна й незграбна Марджі Пірс. З ним вона не була нудною опецькуватою дівчиною. Вона була Маргеріт, американкою в Парижі, і проводила свої дні серед письменників і дипломатів, а вечори — з художниками. Була в нью-йоркському барі Гаррі й казино, мала коханця — коханця, що був художником. Вона думала про всіх цих дівчат з її першого балу, гарних, чиє життя було повне обіцянок. Тепер усі ці вродливі дівчата були одружені і крутились у тій самій каруселі вечірок, обов'язків, як їхні матері, а вона тут, у Парижі, на колінах перед своїм французьким коханцем. А коли він поїде, ким стане вона? Знову стане Марджі Пірс? Вона думала про це як найгірше.
— Маргеріт, — ніжно промовив він, і їй схотілось заплакати від звуку її імені з його вуст. Ніколи воно не звучатиме так само, коли хтось інший його вимовить. А незабаром не буде зовсім нікого, хто б назвав її «Маргеріт», гроші скінчаться, і вона буде змушена повернутись до Вашингтона, і, можливо, їй доведеться вийти заміж за одного з чоловіків, що батьки їй представляли, і вони називатимуть її «Марджі», а часом «дорога», безбарвним, незацікавленим тоном, замість «Маргеріт» і «mon cœur»[106], з м'якою французькою гаркавинкою.
105
Колишній виставковий павільйон, споруджений до Всесвітньої виставки, що проходила в Парижі 1900 року. Petit Palais (Малий палац) — музей образотворчого мистецтва в Парижі, заснований в 1902 році.