Він задивився на неї.
— Та ні. Я звільнився. — Його очі стежили за нею. Здавалося, вони належать не йому й не мають нічого спільного ні з ним самим, ні з тим, що він робить і каже. — Гарував там по десять годин на добу, як той задрипаний нігер. Навертається мені тут одна прибуткова справа. Не те, що оці злиденні грошí — п’ятнадцять центів за годину. А як тільки впораюся, залагоджу кілька дрібниць, отоді ми з тобою зразу й… — Гостро, напружено, потайки його очі скоса спостерігали за її похнюпленим обличчям. Знову Ліна почула слабкий, але різкий звук, коли він шарпнув головою. — Ага, мало не забув…
— Лукасе, коли це буде? — не поворухнувшись, запитала Ліна. І почула, відчула безмовну непорушність, завмерлу тишу.
— Що саме буде?
— Ти ж знаєш. Про що ти говорив. Там, удома. Все б нічого, якби я була одна. Я б не мала нічого проти. Але тепер зовсім інша річ. Тепер мені є чого перейматися.
— А, ти про це, — сказав він. — Про це. Не турбуйся. Дай мені провернути цю справу й запопасти грошенята. Вони мої по праву. Жоден із цих лайдаків не посміє… — Він затнувся. Підвищив був тон, неначе забув, куди потрапив, і став розмірковувати вголос. Тепер заговорив тихше: — Покладися на мене. І не переймайся. Ти ж ніколи через мене не мала клопоту, га? Скажи.
— Так. Ніколи не мала. Я знала, що можу на тебе покластися.
— Атож, знала. А ті паскуди… ті… — Браун підвівся із стільця. — Ой, я ж геть забув…
Ліна не глянула на нього й нічого не сказала, коли він стояв над нею, дивлячись тим самим зацькованим, відчайдушним і настирним поглядом. Немовби втримувала його тут і знала про це. І про те, що свідомо, добровільно відпускає його.
— Ти, мабуть, тепер дуже зайнятий.
— Правду кажучи, так. Стільки всякої всячини голову завертає, а тут ще оті сучі сини… — Тепер Ліна дивилася на нього. Бачила, як він зиркнув на вікно в задній стіні, а тоді оглянувся на зачинені двері. Перевів погляд на неї, на її поважне обличчя, яке чи то нічого не відображало, чи то навпаки — все, що тільки можна знати. Знизив голос: — Маю тут ворогів. Вони не хочуть, щоб я дістав те, що заробив. Отож я змушений… — І знову вона ніби втримувала його, змушуючи й випробовуючи на останню брехню, проти якої повставали навіть жалюгідні рештки його гордості; втримувала не палицею й не шворкою, а чимсь таким, що відмітало всю його брехню, як сміття, як упале листя. Але ні слова не зронила. Просто дивилась, як він іде навшпиньки до вікна й безшумно відчиняє його. Тепер і він глянув на неї. Напевно, вважав себе вже в безпеці, гадав, що вдасться вискочити у вікно, перш ніж Ліна простягне руку, щоб доторкнутися до нього. А може, озвалися жалюгідні залишки сорому, як ото хвилину тому — залишки гордості. Бо ж коли він оглянувся на неї, з нього немовби на мить злетіло покривало брехні й базікання. Мовив майже пошепки: — Там надворі вартовий. За дверима чекає на мене. — І виліз крізь вікно, нечутно, одним махом, як довга змія. З-за вікна долинув тихий звук, коли Браун пустився навтікача. Тільки тоді Ліна поворухнулася й глибоко зітхнула.
— Тепер мушу знову встати, — сказала вона вголос.
Вийшовши з лісу на залізничне полотно, Браун засапався. Не з утоми, хоча за двадцять хвилин відмахав майже дві милі нелегкої дороги. Це було радше злісне гарчання й пихкання звіра-втікача; а тепер, коли він стоїть, позиркуючи в обидва боки порожньої колії, то і лицем, і виразом на ньому нагадує звіра, що рятується самотужки, не бажаючи допомоги від свого поріддя, покладаючись тільки на власні м’язи й, приставши на мить перевести дух, ненавидить, як лютого ворога, кожне дерево й травинку перед очима, ненавидить саму землю, на якій стоїть, і саме повітря, якого йому бракує.
Браун вийшов до залізниці за кількасот кроків від того місця, куди хотів потрапити. Це вершина узвозу, на яку товарняки, прямуючи на північ, заледве виповзають, чи не повільніше, ніж пішоходець. Недалеко від утікача дві блискучі нитки колії немов перетяті ножицями.
Якийсь час він стоїть біля залізничного полотна, на узліссі, ще схований під прикриттям дерев. Стоїть, як людина, зайнята гарячковими й безнадійними розрахунками, обдумує свій останній відчайдушний хід у вже програній грі. Постоявши трохи та прислухавшись, він повертається й знову пускається бігти лісом, уздовж колії. Здається, добре знає, куди податися, бо невдовзі звертає на стежку й вибігає на галявину, де стоїть негритянська халабуда. Браун підходить до неї спереду, вже ступóю. На ґанку сидить, курячи люльку, стара негритянка. Її голова обмотана білою шматиною. Після бігу Браун дихає часто й важко. Стримавши віддих, озивається: