— Я задалеко зайшов, — каже він. — І хай мене грім уб’є, якщо я тепер відступлю. — Жінка ж дивиться на нього так, ніби знала наперед, що так буде, ще тоді, коли він сам про таке й не гадав, і свідома того, що хай там як поведеться цей чоловік, але вчинить це не зі злого серця.
— А ніхто вам і не казав відступати, — відказує вона».
Чоловік заходиться сміхом, лежачи в постелі.
«Ото ж бо й воно. Жінку не перепреш. Знаєш, до чого я додумався? Гадаю, що вона просто подорожувала. Як на мене, вона й не гадала знайти того, кого шукала. Здається, що ніколи їй таке й на думку не спадало, ось тільки Банчеві вона в цьому ще не призналася. Мабуть, уперше в житті так далеко від дому опинилася, що до ночі годі повернутися. І щасливо в таку далечінь доїхала, бо люди їй допомагали, дбали про неї. По-моєму, вона вирішила трохи помандрувати по світах і надивитися на них, бо ж знала, що вже як осяде на місці, то це буде назавжди. Ось до чого я додумався. Сидить вона ззаду у вантажівці поряд із ним, і малий при ній не перестає їсти. Так і снідав десять миль поспіль, як ото у вагоні-ресторані, а вона все дивиться, як назад відбігають паркани та телефонні стовпи, неначе на цирковий парад милується. За якийсь час кажу їй:
— Ось і Солсбері.
— Що кажете? — питає.
— Солсбері. Теннессі, — повторюю. Озираюся й бачу її обличчя. Вона вже ніби налаштувалася й чекає, поки її здивують, причому знає наперед, що це буде приємна несподіванка. І справді так сталося, їй це сподобалося. Бо сказала:
— Ого-го. Куди тільки людину може занести. Ще двох місяців не минуло, відколи ми з Алабами вийшли, а тут уже й Теннессі».
Вступна промова з нагоди вручення Нобелівської премії
Я вважаю, що цю винагороду призначено не мені, як людині, а моїй праці — праці всього життя в поті чола і в духовних муках, праці не для слави і тим паче не для корисливості, але для того, щоб створити з борінь людського духу щось таке, чого раніш не існувало. Отож цю винагороду дано мені тільки на збереження. Не важко буде знайти застосування для грошової її частини, яке відповідало б меті і значенню цією премії.[1] Але мені хотілося б, щоб незгірше застосування знайшла і ця хвилина. Тому я скористаюся цією врочистістю як трибуною, з якої мене можуть почути юнаки й дівчата, які присвятили себе такій самій виснажливій болісній праці і серед яких уже є той, хто колись стоятиме ось тут, де зараз стою я.
Трагедія нашого часу — це загальний всеохоплюючий фізичний страх, так довго стримуваний, що вже майже нестерпний. Духовних проблем більше не лишилося. Лишилося тільки одне питання: коли ж мене висадить у повітря? Через це юнаки й дівчата, що входять нині в літературу, забули про проблеми людського серця з його внутрішніми суперечностями, тоді як лише ця суперечність і може лягти в основу доброго твору, і лише про неї й варто писати, і лише заради цього варто працювати в поті чола і в духовних муках.
Молодому письменникові доведеться наново вивчати ці проблеми. Доведеться усвідомити собі, що страх — це найпідліше, що тільки може бути, а усвідомивши — забути про нього назавжди і не залишити у своїй майстерні місця ні для чого, крім давніх чеснот та істин серця, давніх всесвітніх істин, без яких кожен твір приречений на недовговічність — крім любові й честі, милосердя й гордощів, співчуття й посвяти. Поки він не усвідомив цього, над його працею тяжіє прокляття. Він пише тоді не про любов, а про хтивість, пише про поразки, в яких нічого дорогого не втрачає; про перемоги, в яких немає надії і — що найгірше — немає милосердя й співчуття. Його горе не проймає глибоко і не залишає шрамів. Він пише не про серце, а про залози.
Поки він не вивчить наново цих проблем, він писатиме так, наче стоїть осторонь і байдуже спостерігає загибель людини. Але я не визнаю загибелі людини. Легко заявити, що людина безсмертна просто тому, що вона вистоїть; що коли відлунає останній дзвін долі з останньої безплідної скелі, яка марно зависла в останньому відблиску присмертного заходу, що навіть тоді чутиметься ще один звук: кволий, а все-таки незнищенний голос людини. Я відмовляюсь це визнати. Я вірю, що людина не тільки вистоїть, а й переможе. Вона безсмертна не тому, що вона єдина з-поміж живих істот має незнищенний голос, а тому, що вона має душу, дух, здатний до співчуття й самопожертви й витривалості. І обов'язок поета чи письменника — писати про це. Йому дано право допомагати людині на тернистому її шляху, нагадуючи їй про мужність, честь і надію, про гордощі й співчуття, про милосердя й посвяту — про все те, що було її славою у минулому. Слово поета не повинно бути простим літописом людини, слово його має бути опорою, підтримкою для людини, щоб вона вистояла і перемогла.
1
Як свідчить суддя Фолкнер, що проводив юридичне оформлення цієї справи, письменник на грошову частку премії організував «Фолкнерівський меморіальний фонд», опікунами якого стали Джіл, Мак Рід, Вільямів кузен Джон Веслі Томпсон-четвертий і Вільямів брат Джон. Вільям зберіг за собою право використати протягом життя 5 тисяч доларів на доброчинство за власним розсудом. Решта разом з відсотками після його смерті має піти на допомогу грішми й книжками для здібних студентів з округи Лафайєт.