Ось так вона чинила майже чотири тижні. Позаду чотири тижні — спогади про далечінь, мирний коридор, застелений непохитною, нескаламученою вірою, залюднений приязними безіменними лицями, заповнений голосами: «Лукас Берч? Не знаю. У цій окрузі не знаю нікого з таким іменем. Цей шлях? Веде до Покагонтаса. Може, він там. Цілком можливо. Он попутна підвода. Підвезе вас кілька добрих гонів туди» — і ось за нею розкручується довга низка сумирних неухильних змін світла на пітьму й пітьми на світло, крізь які Ліна просувалася вперед на неквапливих однакових, не знати чиїх возах, немов крізь вервицю скрипучоколісних, обвисловухих аватар — утілень божеств, немов у вічному русі на місці, навколо амфори.
І ось віз їде вгору, до Ліни. За милю звідси проминула його. Стояв край битого шляху. Дрімали запряжені мули, вказуючи головами напрямок, куди вона простувала. Ліна побачила їх, запримітила й двох чоловіків, що сиділи навпочіпки за парканом, під стайнею. Зиркнула на віз і на тих двох — один-єдиний погляд, всеохопний, бистрий і проникливий. Не спинилася; мабуть, ці чоловіки й не зауважили, що вона глянула на віз чи там на них. І не озиралася. Зникла з очей, цілу милю йшла спроквола в напіврозшнурованих черевиках, поки дісталася вершини пагорба. Тоді сіла на пригорбок, звісила ноги у плиткий рівець і роззулася. А невдовзі дала себе чути ця підвода. Якийсь час було чутно, а відтак і стало видно, як вона виїжджає узвозом.
Гостре хрустке скрипіння й торохтіння битого негодою, незмащеного дерева та заліза, розмірене й страхітливе… Сухі ліниві перекоти раз у раз долинають за півмилі, крізь гарячу нерухому п’янку хвойну тишу серпневого пополудня. Дарма що мули плуганяться у невпинному й незмінному отуманенні, а підвода ніби завмерла на місці. Так поволеньки рухається, що здається, неначе на віки вічні зависла неподалік — непримітною намистинкою на м’якій червонястій шворочці путівця. Так поволеньки, що побачене і відчуте змішуються, поглинаються, як сама дорога, з усіма мирними, одноманітними змінами темряви і світла, як заздалегідь відмірена нитка, намотувана на шпульку. Так поволеньки, поволесеньки, ніби цей розмірений, жахливий і безглуздий звук долинає із якогось дріб’язкового, нікчемного місця ген поза простором, ніби дух іде за півмилі перед своїм тілом. «Далеко чути, а ще не видно, — думає Ліна. Уявляє, що вже їде, знову їде. І снується гадка: — Буде так, неначе я їхала півмилі ще перед тим, як забралася на підводу, ще перед тим, як вона добралася до місця, де я чекала. А коли вона поїде вже без мене, то я все одно буду в ній ще півмилі». Ліна чекає, не дивлячись на віз, думки плинуть дозвільно, гладко й прудко, повні безіменних облич і голосів: «Лукас Берч? Кажете, що вам треба до Покагонтаса? Ось цією дорогою? Вона веде до Спринґвейла. Зачекайте тут. Незабаром буде підвода, підвезе вас». «Він, мабуть, ішов пішки весь шлях до Джефферсона, — міркує Ліна. — А я їхатиму й слухатиму про Лукаса Берча ще перед тим, як побачити його. Він чутиме підводу, але не знатиме, що це саме вона. Отже, почує мене, перш ніж побачить. Побачить нас двох, перш ніж пригадає».
Сидячи навпочіпки в тіні під стіною Вінтерботтомової конюшні, Армстід і Вінтерботтом побачили Ліну на шляху. Відразу спостерегли, що вона молода, вагітна й нетутешня.