— Горова сіль, — коротко пояснив старий.
Суть я зрозумів пізніше. Скеля, що правила тут задньою стіною помешкання, замерехтіла при свічці. То були кристали солі. Грубої горової солі. Перше, що старий зробив, — відколупнув скалку і вкинув до казанка. Я не встиг роздивитися довкола, а він уже покришив гриби, посік зібране зілля і запалив у печі. Доки варилася страва, нарізав на кружальця картоплю і поклав на плиту пектися. Її він добув зі свого наплічника, а ще — пляшку олії, пачку свічок, сірники, інструмент, декілька книг. От і вся його ноша.
Від печі й каганця дихнуло обжитістю. Ми повечеряли в сінях. Старий тут же постелив собі. А я ліг у боковій кімнатчині на лавці. Після денного переходу спав, як камінь. Хоча ранком відчував кожне своє ребро. Поснідали тим, що залишилося звечора. Старий нашкріб зі стіни солі і приправив нею та олією зеленину. У пуках сонячного проміння стіна рясно іскрилася діамантами. Таку ж сіль я бачив у нього вдома під ліжком. У моєму погляді, мабуть, повисло запитання. Пізніше я звикну до того, що він угадуватиме їх очима.
— Дуже хосенно дихати сіллю, — пояснив він. — І легеням очищення, і шкірі захист, і мозку просвітлення. Сіль дає моторність цілому єству, підсилює роботу кождого органа. Чому кажуть: носиться як насолений?! Кажуть, а чому — не тямлять. Мало того, що сіль сповільнює старіння, вона ще й бадьорить людську натуру, помагає приймати рішення… Ілько-розумака се знав. Тому й притулив свою хижу до соляної скали. Але встарів чоловічище, вбився в поважні літа. Одному вже скрутно тутки самувати. Зійшов у діл доживати в доньки. Обора запустіла, та мені стала добрим притулком у літніх мандрах, коли закортить подихати небом.
Я вийшов надвір, занурився в розкіш просторіні. Ніщо тут, на плішці гори, не заважало взору. А небо лежало просто у дворі. Мені теж заманулося «вдихнути неба». Після соляної комори воно пахло кислуватим вітром. На всі боки збігали в долину строкаті луги, не займані ще косами. І лише далеко понизу ліпилося до закрайку сосняка сільце на десяток-другий хаток. Деінде ворушилися, як кузьки, фігурки людей і худоби. Ми були на самій верховині, понад світом. Серед такої краси, що дихай і мовчи.
— Доки ми будемо тут? — запитав я.
— Доки сі птиці, — старий кивнув на зграйку дрібних птахів, що гзилися, як комашня, в просині. — Коли вони полетять за теплом, тоді й ми скотимося. Чикотні називаються. Теж люблять високість. Єдині птиці, що не бояться яструба. Занапащають його.
— Як? — здивовано вигукнув я.
— А так. Злітають зграєю вгору і випорожнюються на яструба. Заляпані крила в того злипаються. Їх роз'їдає кислота… Такий пташиний підступ. Чисто як у людського племені. Скілько серед нас таких непотребів, що лише лайном і можуть побороти сильнішого…
Він невідривно стежив за птицями. І погляд його став гострим, як кінчик спиці. Наче вони щось писали йому по небу. Тоді обернувся і показав пальцем у далину:
— Бачиш іглу щогли над сивою горою? Звідти ми прийшли. Відстань одного дня пішого шляху око видить.
Я вдивлявся до сльозавості, але не бачив нічого. Та що там далина? Цей дід не раз вихоплював мені гриба з-під ступні чи застерігав, коли я мав послизнутися на мокрій стежці.
Ще до полудня він подався в «броди». Так називав прогулянки за зелом. Вертався з плахтою за плечима і казав: «Кого годує луг, у того твердий дух». І приносив того «лугу» цілі оберемки — зілля, коріння, квіти, ягоди, гриби. Мій страх, що ми будемо тут їсти, поволі відступав.
Другого дня провідав нас перший гість. Із конем. Шкапина була худа, а чоловік нівроку. Між собою вони були схожі видовженими зубатими ротами. Коневі заважали вудила, а чоловік свій рот не замикав ані на секунду. Торохтів без угаву, запобігливо бігаючи татарськими вічками.
— З Ількового горба потягло димом. Я засмакував і врозумів: вуй Андрій пече свій оріховий хліб. І ходу сюди, щоб поклонитися.
— Дурить тебе твій ніс, Штефане. Хліб я ще не пік. Чекаю, коли принесеш від Беци муки. Житньої, щоб мелена на жорнах.
— Знаю про ваші вибаги. А ми вже до купованого приохочені.
— Оно й показує. Носиш на собі міх солонини. Кендюх росте від недоброго хліба, не від м'яса. Та носи собі здоровий.
— Та де здоровий, солодкий Андрію! В черевах мене поночі пече, аж ріже.