— Це філософія тих, хто весь час на плаву.
— Це філософія мого діда. Послухай… — пісне з ночі обличчя Толі посвіжіло радістю. — Дід — ось у кого тобі можна перекантуватися. Ви обоє німураки, зайвим словом один одного не притісните. Та й дід більше в хащах пропадає, ніж дома. У нього спокійно, ніхто туди не потикається. Читай собі, пиши, горобцям дулі показуй.
— Що за дід? — поцікавився я для годиться.
— Дід Андрій. Правда, він мені не зовсім дід — бабин брат. Та ти його знаєш. Ми з ним щепили на дачі твого редактора дички. Ти ще тоді сказав: «Дідо-Всевідо, як із казки вийшов. Шкода, що про таких тепер не напишеш — патріархальщина!»
Я згадав того діда — мовчкуватого, з мудрим протяжним поглядом, бородатого, в грубому вовняному светрі. Чимось схожого на Хемінгуея, але ніскільки не книжного. З якоюсь гречно стриманою, недомовленою сутністю.
— Ну, добре, — сказав я, — прийду я до твого діда, скажу: «Вам привіт від Толі!» А далі що?
— А нічого. Пес пса вітрить. Це, до речі, його приповідка. Він із тих, яким нічого пояснювати не треба. Бо й сам гнаний-перегнаний.
— За що?
— А ні за що. Хіба тебе в один день випакували з редакції і гуртожитку за щось? І хіба не ти мені колись читав з передрукованого зшитка: «Якщо нога крокує не в ногу з більшістю, цю ногу треба зламати. Якщо рука не піднімається з більшістю рук, цю руку треба відтяти. Якщо цвях вилізає своєю шапочкою з дошки, його треба забити». Я ще тоді подумав, що це з Біблії. А виявилося — Дзержинський… Не тели їжака, старий. Я діло кажу.
Я гнітив у собі сумнів, скоріше від утоми мозку.
— Все, постановили одноголосно! — Толя ляснув мене по плечу. — Почекай мене тут, я кину з вікна для діда пакет — батарейки, леза, олівці, сірники…
— Дивися, щоб сірники не зачепилися за прапор, — ляпнув я з останніх сил. — Бо тоді підемо до діда обоє.
Толя весело заіржав і плигнув у гуртожиток.
Попова гора
Взагалі світ того дня сміявся сонцем, барвами, звуками. Лише не для мене. І я, мабуть, виглядав дивно, коли підійшов до живоплоту непоказної господи на горі, яку називали тут Поповою, або ще по-іншому Розрадою-горою, — пришиблений, пом'ятий, нечесаний. З дурнуватою картонною коробкою під пахвою.
— Я приятель Толі. Мені б кілька днів перебути. Якщо можна… Я заплачу.
— Ти вже плакав днесь. Може, доста?
Це було мовлено мирним, безбарвним голосом. Тоном перевізника, що звично відкликається до того, кого має переправити на той бік. Старий подався двором у хату, а я, як приблудне теля, пішов за ним.
— Дизель за Чопом перегрівся, — мимрив я за його плечима. — Мусив пересісти на попутку. А за Мукачевом уперся в канал і довго шукав мостик… А тут дачі, блудив ними, доки вийшов на возову дорогу…
— Головне, що прийшов, — сказав старий і простягнув мені горнятко води. — Ти дома.
Ці слова оглушили мене спокоєм. Густим, дивовижним спокоєм. Схожим чимось хіба на вечірнє кумкання жаб у дитинстві, на сюрчання цвіркуна в бабиному запічку. Я пив із глиняного посуду, здавалося, не так воду, як той спокій. Призабутий спокій, десь розхлюпаний, загнаний за решітку муштрованих нервів. Тепер я його жадібно заковтував у себе. Охлялі пальці не втримали недопите горня і воно вислизнуло. Але не впало — дідова рука підхопила його. Він неначе засоромився цієї несподіваної спритності. Приплющив повіки і ворухнув устами. Я радше прочитав на них, ніж почув:
— Спочинь з дороги.
І я спочивав. Це був не сон, не відпруга, не відпочинок, а саме — спочинок. Тоді я ще не знав закону слів і літер: що дрібна буквиця, її присутність чи відсутність наскрізно і глибинно міняє питому сутність слова. Відпочивають від чогось, відходячи від нього, відпускаючи його. Я ж спочивав у душевному забутті, як немовля, в кубелечку спокою. Він сотався тут із усього: з дощатого склепіння, затемненого часом, із глинобитної долівки, притрушеної «лугом», із плодів айви на скрині, поцяткованій шашелем, і з самого потойбічного скрипу шашеля, ще й із тугої домотканої верети, що пахла вітром. Я хотів насититись тим спокоєм і за вчорашні дні, і на прийдешні. Як та дитина.
Але вставати ж треба. Коли я підвівся і вийшов надвір, ноги заплуталися, як у розслабленого. Ще більше плуталися думки. Та гірше було із серцем — наче його привалили жорнами, що труться без млива, аж перегрілися. І тягнуть додолу. Я б упав, якби не його руки. Старий невідь-звідки виріс у потрібну мить. Поклав мене на лавицю, заголив грудину і приклав вухо. Слухав, перевертав мене, обстукував пальцями спину, шкрябав нігтем шкіру, примушував кашляти. Тоді кинув на мене вовняну джергу, а сам гулькнув у сіни. Вернувся зі ступкою, став цюкати товкачиком. Запахло тмином. Потім розтирав мені груди чимось шорстким і масним. Уважливі його пальці м'яко проникали аж до кісток.