— Гіпотетичне питання, — сказала Джойс, поки вони їхали. — Як вважаєш, офіційного вибачення Ітена перед тобою вистачило б?
— Він уже вибачався.
— За...
— За те, що був грубий.
— А ти йому що сказала?
— Нічого. Сказала, що хочу додому.
— Але ж він вибачився за те, що був грубим із тобою.
— То було не по-справжньому.
— Добре, повірю тобі на слово.
— Просто хочу, щоб він знав: я існую в цьому світі.
— Як ти того побажаєш, мила.
Джойс сказала «мила», вимовивши це слово так, ніби то було перше слово якоїсь іноземної мови, яку вона вивчала.
Як випробування або своєрідне покарання Петті сказала:
— Можливо, мені здається, якщо він по-справжньому попросить вибачення, щиро, цього вистачить.
І уважно подивилася на матір, яка ледве стримувала радість (як здалось Петті).
— Мені це здається майже ідеальним вирішенням проблеми, — сказала Джойс. — Але лише в тому разі, якщо ти справді вважаєш, що цього достатньо.
— Ні, не буде цього достатньо.
— Перепрошую?
— Я кажу, цього не буде достатньо!
— Мені здалось, ніби ти щойно сказала, що буде.
І тут Петті розплакалась, невтішно розридалася.
— Вибач. — Джойс схаменулась і запитала: — Чи я тебе не так зрозуміла?
— Він зґвалтував мене, нібито мене й на світі не існує, ніби я — ніщо! Я, ймовірно, навіть не перша така!
— Ти не можеш цього знати, Петті.
— Я хочу до лікарні.
— Дивись-но, ми вже майже біля таткового офісу. Якщо ти не дуже сильно постраждала, ми б могли й...
— Я вже знаю, що він скаже. Знаю, що він змусить мене зробити.
— Він зробить лише те, що для тебе найкраще. Іноді йому складно це показати, але він любить тебе більше за все на світі!
Джойс не могла сказати інших слів, у правдивість яких Петті не бажала б повірити так сильно. Усією душею вона бажала, щоб то було дійсно так. Та й справді, чи став би батько піддражнювати її, хоча й досить жорстоко, якби не любив її, десь у глибині душі, любив більше за все на світі? Але їй уже сімнадцять, і вона не дурна. Вона знає, що можна любити когось більше за все на світі, але часом не так уже й любити — коли ти зайнятий іншими речами.
У робочому кабінеті батька смерділо нафталіном, бо це приміщення він успадкував від померлого старшого партнера і не став міняти ані килимів, ані занавісок. Одною з найбільших загадок було — звідки йде той сморід.
— Зіпсоване мале лайно! — такою виявилась відповідь Рея на розповідь доньки та дружини про злочин, який вчинив Ітен Пост.
— Не такий уже й малий, на жаль, — сухо всміхнулась Джойс.
— Він зіпсований малий, нікчемний недосвідчений юнак! — повторив Рей. — Яблучко від яблуньки...
— То що, ми тепер їдемо до лікарні? — спиталась Петті. — Чи до поліції?
Батько наказав матері зателефонувати доктору Зіпперштейну, старому педіатру, який працював на політиків-демократів від часів Рузвельта, й спитати, чи може він провести термінову консультацію. Поки Джойс телефонувала, Рей запитав Петті, чи знає вона, що таке зґвалтування.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Просто хочу впевнитися... — зніяковів він. — Ти все знаєш з точки зору закону?
— Він мав секс зі мною проти моєї волі.
— Ти казала саме слово «ні»?
— «Ні», «не треба», «припини це». Взагалі, це було очевидно. Я намагалась подряпати його й відштовхнути.
— Тоді він лайно паскудне.
Вона ніколи раніше не чула, щоб батько промовляв такі слова, і була йому за це вдячна, але якось абстрактно, бо це було зовсім на нього не схоже.
— Дейв Зіпперштейн може зустрітися з нами в лікарні о п’ятій, — доповіла Джойс. — Він так обожнює Петті, що, гадаю, скасував би плани на вечерю, коли б то було потрібно.
— Точно, — погодилась Петті. — Безсумнівно, я — номер один серед його дванадцяти тисяч пацієнтів.
Потім Петті розповіла свою історію батькові, а той пояснив, чому тренер Нейджел була неправа і чому не можна їхати до поліції.
— З Честером Постом нелегко мати справу, — зітхнув Рей. — Але він багато добрих справ робить у нашому окрузі. Враховуючи його, гм, місце в суспільстві, таке звинувачення набуде величезного розголосу. Всі дізнаються, від кого надійшло таке звинувачення. Всі абсолютно. Чи буде від цього погано Постам — не твоя справа. Але запевняю тебе: ти врешті-решт почуватимешся набагато гірше, ніж зараз, під час попереднього слухання, під час самого слухання і в результаті розголосу. Навіть якщо ми виграємо цю справу. Навіть з умовним покаранням, навіть коли суддя заборонить журналістам писати про це. Все одно існуватимуть матеріали судового засідання.
Джойс нагадала:
— Нехай вона вирішує, а не...
— Джойс, — Рей заспокоїв її жестом, — Пости можуть дозволити собі будь-якого адвоката в країні. А щойно справа набуде розголосу, гірше підзахисному вже не буде. У Постів немає ніякого стимулу прискорювати хід справи. До речі, йому лише на користь буде побачити, як топчуть твою репутацію, чим сильніше — тим краще, навіть до початку суду.
Петті похнюпилась і спитала батька, як той гадає, що їй робити.
— Я просто зараз зателефоную Честерові, — сказав він. — А ти поїдеш до доктора Зіпперштейна й переконаєшся, що все гаразд.
— Він також може стати свідком, — збагнула Петті.
— Так, і він може дати свідчення, у разі потреби. Але суду не буде, Петті.
— То йому це зійде з рук? І повторить це наступного вікенду з кимось іншим?
Рей підняв руки:
— Дозволь мені, га? Дозволь поговорити з містером Постом. Йому можуть висунути відстрочене обвинувачення. Щось на кшталт умовного звільнення на поруки. Це ж меч, який висітиме над головою Ітена!
— Але це ж нічого!
— Насправді, мила, це досить важливо. Такою буде твоя, гарантія того, що він так більше не чинитиме. І це також включатиме в себе визнання провини.
Образ Ітена в помаранчевому тюремному одязі, який сидить у тюремній камері за те, що завдав їй болю (до речі, більшою мірою психічно), тепер здався їй недоладним. Іноді такий самий біль вона відчувала, коли бігала дистанцію з прискоренням. Вона почувалася більш побитою після жорсткої баскетбольної гри, аніж зараз. До того ж, коли ти займаєшся командним спортом, то звикаєш відчувати на собі чужі руки — вони розтирають тобі зведений судомою м’яз, грають у жорсткому захисті, хапають вільний м’яч, перев’язують коліно, виправляють твою позицію, розпрямляють підколінне сухожилля.
І попри все, почуття несправедливості дивним чином перетворилось на фізичне. Стало навіть реальнішим, певною мірою, ніж її тіло, що болить, тхне, вкривається потом. Несправедливість набула форми, ваги, температури та текстури і навіть стала огидною на смак.
У доктора Зіпперштейна вона перенесла огляд, як справжня спортсменка. Після того, як вона одяглася, лікар поцікавився, чи вона колись уже проходила такий.
— Ні.
— Я про це не подумав. А як щодо контрацепції? Чи той хлопець використовував щось?
Вона кивнула:
— Так. Тоді, як я намагалася вирватися від нього. Тоді я і побачила, що там у нього.
— Презерватив.
— Так.
Усе це доктор зазначив у її картці. Потім він зняв окуляри й сказав:
— У тебе буде гарне життя, Петті. Секс — приємна річ, і ти насолоджуватимешся ним усе своє життя. Хоча це і не був твій кращий день, на жаль.
Коли вона повернулась додому, один із братів сидів на задньому дворі, займаючись чимось на зразок жонглювання викрутками різного розміру. Одна з дівчат читала Гіббона[36] в повній версії, не в скороченні. А інша, яка сиділа на дієті з йогуртів «Йоплейт» та редисці, була у ванній кімнаті, знову перефарбовуючи волосся. Справжнє місце Петті серед цієї неймовірної ексцентричності було в підвалі, на пухкій старій софі, вбудованій в стіну біля телевізора. На тій софі все ще лишався аромат олії з волосся Леллі, хоча Леллі поїхала багато років тому. Петті взяла коробку горіхового морозива, влаштувалася на софі й відповіла «ні», коли мати спитала, чи піде вона вечеряти.