Конюх поляскав цуцика по спинці й пішов у сторожку. Інтара це дуже здивувало: Кашим навіть не намагався дістатися хоч до того ж таки травника, раз соку сьогодні не було…
Хлопчик залишався в кухні до повернення Оли. Хвилюючись, навіть відмовився скуштувати запропоновані Бетайєю пиріжки, сказав, що поки ще надто гарячі. Осудливо погойдуючи головою, куховарка з'їла відразу штуки зо три.
Інтар нипав кухнею з кутка в куток.
Ола й Миру повернулися. Ельф узяв собі м’ясо, щоб підігріти, Ола налила травника ще в три чашки.
— Інтаре, — запитав Миру, гріючи собі м'яса на вечерю, — Жучок голодний? Тут кістки від дичини…
— Дай йому, він схрупає! — відгукнувся хлопчик.
Ельф свиснув собаці.
— Жучку! Смачне! Їсти!
Зазвичай цуцик на таке озивався відразу, але зараз чомусь лежав у кутку, згорнутий чорним калачиком.
Миру підійшов до нього, нахилився.
— Жучку, прокидайся! Інтаре, він чогось дуже міцно спить…
Хлопчисько підбіг до собаки. Поторсав за шерсть, поплескав по зашийку, покликав. Цуцик наче й не чув. Він дійсно спав, глибоко дихаючи, але спав настільки міцно…
— Що ж це з ним? — здивувався й перелякався хлопчик.
— І не тільки з ним… — повільно промовила Ола. Її слова перебило неголосне хропіння. Інтар і Миру озирнулися. Бетайа спала, сидячи за столом, зі звішеною головою. Її пухкі груди розмірно підіймалися та опускалися, куховарка умиротворено похропувала уві сні.
— Що ж це таке… — прошепотів здивований Миру. — І Жучок, і куховарка…
Раптом Інтар усе зрозумів:
— Пиріжки… Оло, демони мене забери, це пиріжки! Біжи до панів!
Дівчинка помчала з кухні.
— Вони сплять, бо попоїли пиріжків? Що в них?! — захвилювався Миру.
— Сподіваюся, просто сонний порошок… — розгублено пробурмотів Інтар. — Стривай, я все поясню, нехай тільки Ола повернеться…
І вона вбігла, засапана, махаючи руками:
— Сплять! — видихнула дівчинка. — Сплять обоє! Небо! А Кашим же теж узяв пиріжки, собі й Фируху! Викинув, мабуть, так?
— Упевнений! Про людське око брав! Біжімо до стайні! Миру, пішли з нами!
Діти схопили за руки ельфа, який нічого не розумів, і поволокли за собою.
— Кашим і Фирух — конокради! Це вони порошок підсипали, щоб поки всі сплять, коней вивести! — розповідала Ола на бігу. — Інтар їх підслухав і зупинити вирішив, а я йому допомагаю!
— Чого ж ти панові не сказав?! — у відчаї вигукнув ельф.
— Так мені ж довести не було чим! — знайшов хлопчик, що відповісти. — А проти моїх слів вони б свої знайшли, викрутилися б!
Іншим разом Миру добряче замислився б над цими словами й у нього, цілком імовірно, відшукалася б безліч заперечень і запитань. Але зараз бракувало часу… Ельф повірив дітям.
Вони підбігли до стайні та з полегшенням переконалися, що коні дотепер у денниках.
— Ходімо! Замкнемося зсередини! — скомандував Інтар. — Вони не доберуться до нас!
І Миру перший кинувся замикати двері. Діти прийшли йому на допомогу. Утрьох не тільки засунули засувку, а й притулили до дверей важку скриню з фуражем. Коні в недоуздках неспокійно переступали з ноги на ногу, Шуліка тривожно заіржав.
— Так треба! — з досадою сказав йому Інтар. — Ми рятуємо вас від усілякої мерзоти, зрозумів?
У напівтемряві стайні пахло кіньми, скошеною травою й трохи гноєм. Крізь щілинки в дошках пробивалися соломинки сонячного світла.
Троє принишкли, напружено прислухаючись до тиші ззовні. Кроки й стишені голоси пролунали для них громом з ясного неба.
Двері штовхнули.
— У чому річ? — почули вони здивований голос Кашима. Він знову штовхнув двері.
— Не відчиняються… Е, тож там хтось є всередині! Агов! — покликав конюх.
Ола приклала палець до губів, роблячи хлопцям знак, щоб мовчати. Буде краще, якщо конокради якомога довше не розумітимуть, із ким мають справу.
— Агов, відімкніть!
Мовчання. У Миру трохи тремтіли руки.
— Хто там може бути? Не коні ж замкнулися! — промовив Фирух. — Ти чатуй отут, а я піду в будинок, подивлюся, хто спить, а хто ні…
— Добре.
Кроки віддалилися. Ола опустилася на підлогу, посипану сіном. Інтар присів поруч — у нього самого затремтіли ноги. Ельф прилаштувався біля них.
— Що ж робити… — прошепотів він.
— А раптом вони підпалять стайню? — запитала раптом Ола.
— Не посміють… Заграву побачать сусіди, вся вулиця збіжиться, — сказав Миру. В Інтара трохи відлягло від серця.
Вони сиділи й чекали. Якось непомітно вийшло, що всі троє схопилися за руки й збилися в купку. Інтар слухав, як голосно стукотять серця Оли й Миру, і був упевнений — у нього самого воно бухкає не гірше за ковальський молот.