Шуліка застриг вухами.
Кашим підійшов до його денника, простяг руку — взяти за недоуздок.
І тут Миру голосно верескнув.
Кашим здригнувся. Шуліка коротко, пронизливо, заіржав і став дибки.
Конюх не встиг відскочити.
Інтару навіть здалося, що він почув звук… Удар і хлюпання. Ола закричала й захлинулася лементом.
Кашим упав. По підлозі біля його голови почала розповзатися червона пляма.
Шуліка промчав по тілу людини й вирвався надвір.
Фирух тупо провів його поглядом. Потім повернувся до дітей.
— A-а, г-гаденята!
Він кинувся на Олу. Дівчинка метнулася вбік. Інтар схопив мітлу і її кінцем, як ратищем, ткнув чоловіка в бік. Той розвернувся, стрибнув на хлопчиська, вдарив його кулаком, цілячи в обличчя, але влучив у груди. Інтар похитнувся, від болю в очах стемніло…
Ола заверещала від жаху, коли побачила зовсім близько перед собою розлючене обличчя воротаря.
І раптом Фирух закричав.
Це Миру схопив вила, замружився від страху й ударив конокрада вістрями в спину.
Фирух упав. Інтар вихопив вила в приголомшеного ельфа й цюкнув чоловіка держаком по голові.
— Мотузку, Оло!
На щастя, та була на очах, висіла на цвяху, на стіні. Ола схопила обома руками важкий моток, смикнула так, що вилетів цвях, метнулася до друга. Інтара, в якого шалено стукотіло серце, ще вистачило на те, щоб висмикнути кінець мотузяної змії та зв'язати Фируха.
А потім вони вибігли надвір. Повітря було свіже й тепле, небо всипали великі зірки. Уже вгамований Шуліка блукав садом, щипав траву й листя з кущів. Інтар, Ола й Миру відбігли від стайні якомога далі та майже попадали на зелену галявину. Їх трусило. В Оли цокотіли зуби, Миру був зелений.
— Я н-не… не хотів… не… — він мотав рудою головою, потім раптом припав до землі й розридався.
Інтар обхопив його за плечі, пригорнувся. Хлопчика теж било дрожем. Ола припала до них, і всі троє, обіймаючи одне одного, тремтячи, лежали на землі. Миру незабаром виплакався, затих. Кожен з трьох не хотів відпускати інших й відійти не міг. У стайні залишилися перелякані коні, але повернутися туди, щоб вивести їх, здавалося неможливим. Інтар був навіть не в змозі підвестися, хоча б на коліна. Його нудило, скрізь ввижалася кров… Урешті-решт його вивернуло й Ола, яка тісно тулилася до хлопчика, подивилась на білясту пляму в траві й вибухнула сміхом, що перейшов у схлипування…
…Інтар не пам'ятав, як заснув. Пам'ятав, що прокинувся від досвітнього холоду. Побачив, як сидить, обіймаючи власні коліна, Миру. Той подивився на хлопчика.
— Х-холодно…
— Так…
— Ходімо… до мене… Там тепло… в кімнаті…
— Ходімо…
Про стайню думати не хотілося. Розштовхали Олу, добрели до кімнати, де жив ельф, повалилися на широке, розраховане на двох ліжко, не роздягаючись, — тільки скинули взуття, загорнулися в ковдру й знову провалилися в сон майже одночасно.
Прокинулися вони вже пізнього ранку від гнівного лементу хазяїна. Миру дісталося кілька ляпанців нижче спини.
— Що відбувається, демони вас забери?! — обурювався Мен-Ридж. — Ми й куховарка заснули посеред вечері, прокинулися: коні блукають садом, конюх валяється із проламаним черепом, воротар ледь живий, зв'язаний, а ви — тут, утрьох?!
— Пане, це не наша провина… — почав Миру, але Інтар відіпхнув його ліктем.
— Пане, я поясню. Кашим і Фирух — конокради, вони коней хотіли вивести. Кашима вбив Шуліка… А ми їм перешкодити хотіли, тільки боялися тобі говорити, думали, ти не повіриш, боялися…
— Я й зараз не дуже вірю. Ану викладай усе, — але, зважаючи на голос, Мен-Ридж трохи пом'якшав.
Інтар заходився поквапливо розповідати. Ола доповнювала. Миру більше мовчав. Дівчинка косувала на нього співчутливо, й коли Інтар добрався до того, що сталося з Фирухом, перебила хлопчика.
— Так, налетів Фирух на нас, мене спіймати спробував. А я мітлу схопила, тільки що я мітлою зробити могла? Ну, тицьнула його разок, а тут Інтар вила хапає — і я-ак штрикне його ззаду!
Інтар ошелешено закліпав. Але не став виправляти дівчинку: якщо Ола вирішила так збрехати, значить, їй це для чогось потрібно…
А Миру полегшено зітхнув і вдячно стис Олину руку під ковдрою.
Мен-Ридж вислухав їх до кінця.
— Я схильний вам вірити… — промовив повільно. — Миру!
Рудий ельф підповз по ліжку ближче до хазяїна.
— Миру, малий, — м'яко промовив Мен-Ридж, опускаючи руку на мідне тім’я, — це все правда? Про конокрадів?
— Так, пане, чиста правда! — з усією щирістю вигукнув ельф.