Чоловік помовчав.
— Ти ніколи не брехав мені. Та й ваша розповідь, — обернувся до дітей, — досить переконлива. Добре, я викличу варту й лікаря для Фируха. Тіло Кашима заберуть, тоді, Інтаре, ти відведеш коней у стайню.
Хлопчисько судомно ковтнув. Від однієї думки про те, що доведеться знову ввійти туди, де лежала скривавлена людина, йому стало зле. Але він тільки стис кулаки й зуби та кивнув:
— Так, пане.
— Чудово. Оло, йди до пані, вона чекає. Миру, ти ще полежиш?
— Я… я хочу води, пане. Гарячої, травника, — ельф зіщулився, — з медом.
— Іди, звичайно, — кивнув чоловік.
— Пане, можна мені з ним поки що? — запитав Інтар. — Адже… Адже тіло ще там?
— Добре. Нехай коні поки теж походять на волі, — Мен-Ридж зітхнув. — Саду шкода, але їм зовсім нема чого залишатися там, біля мертвого, або стояти прив'язаними, де тхне…
Миру охнув і увіткнувся обличчям у живіт хазяїна. Той погладив його.
— Годі, маленький, це все. Більше про це не говоритиму при тобі, йди травник пити.
Миру вдячно кивнув, потерся щокою об руку пана й утік, але захопив із собою Інтара.
А на кухні хлопчика зустрів Жучок, який чудово виспався, — він весело заскакав навколо друга, а коли той сів на лаву, підбіг, поставив лапи йому на коліна й тицьнувся носом, щоб його погладили. Цуцик чудово почувався й не розумів, чому його хазяїн так стурбований і наляканий.
Поки Бетайа робила травник, з'явилися стражники, й Інтару довелося повторити їм, а заразом і куховарці, як усе було. Розповідаючи про Фируха, він не змінив слів Оли, й стражники повірили. Бетайа ойкала, назвала Інтара й Миру героями та виставила на стіл безліч усіляких смачних речей. Але їсти вони не змогли. А от травника випили по дві повні чашки. Жучок сумлінно нагавкав на стражників і зажадав від куховарки своєї каші, та отримав ще й рештки вчорашнього м’яса.
Тим часом тіло віднесли, Фируха теж забрали, й хлопчики зітхнули вільніше. Інтар подався прибирати в стайні, Миру пішов за ним.
— Хочу допомогти тобі, — пояснив він, — бо якщо зараз туди не піду, потім не насмілюся, напевно, ніколи вже. А так не можна.
— Ходімо! — зрадів Інтар. Йому попустило, як тільки зрозумів: не доведеться бути в стайні самому.
Жучок побіг за хлопчиками.
— Скажи, — запитав Інтар, коли вони ввійшли й розчинили навстіж двері, — а чому Ола збрехала, що не ти, а я вдарив Фируха? Ти знаєш, чого це вона?
Миру взяв оберемок свіжої соломи.
— Знаю… вона наче на моє прохання все зробила.
— Це як? Я думав — Мен-Ридж тебе похвалить… Он як Бетайа навколо нас кудкудакала. А знали б вони, що ти…
— Ні! — вигукнув ельф. Він щосили кинув солому на підлогу: снопик розсипався, й золотаві тверді нитки здійнялись на мить угору, зачепилися за добряче зім'яту синю туніку Миру, застрягли у волоссі.
Жучок голосно загавкав.
— Та що сталося?! — Інтар зовсім розгубився. А тут ще на очі потрапила підсохла, брудно-бура пляма, що залишилася від… І хлопчиська мало не знудило знов.
— Ти… Ти ж не знаєш… Ми…. ми, ельфи… — Миру, нічого не помічаючи, плутався в словах. — У нас не повинно бути злості. Ні злості, ні жорстокості, навіть єдиного поривання заподіяти шкоду людині. У розплідниках, де вирощують породистих ельфів, ще років двісті тому дуже жорсткий відбір був… Будь-яке дитинча, котре виказувало лиху вдачу, знищували… А одного разу, хоч це зовсім давно трапилося, навіть цілу породу до кореня викосили…
— Це як? — отетерів хлопчик.
Миру сів на сіно.
— Така порода існувала: сонячні. Теплолюбні, зі світлою шкірою, золотавим волоссям, світло-карими, майже бурштиновими очима. Їх виводили довго й клопітно. Вони були домашніми звірятками, іграшками, навіть кращими за зоряних. Лагідні, тихі, поступливі, ніжні… Дуже віддані — могли вмерти від туги за хазяїном. Чудову пам'ять мали — кажуть, їм цілу книгу запам'ятати вдавалося. Довго ця порода жила… Цінувалася дуже. І от років двісті з чимось тому раптом почалося — спалахи злості, люті. Спочатку — в окремих осіб, потім — мало не в кожного п'ятого. Кидалися на хазяїнів, хапали зброю…
— Але ж ельфам це заборонено?!
— Так. Тільки сонячні з люті не тямилися. І тоді, кажуть, сама Імператорська Рада прийняла рішення — сонячних знищити. Усіх: від дорослих до дітей новонароджених…
Інтара пересмикнуло.
— Їх убили?
— Приспали, — Миру голосно зітхнув, — усіх… І… жодна людина не потерпить у своєму будинку ельфа, котрий іншій людині зміг нашкодити.
— Так ти ж Мен-Риджа й захищав! Його ж коней!
Миру замотав головою. Солома посипалася з волосся.