— Але ж і злодії побоюються стражників… — зауважив Сорот.
— Ще б пак, — кивнув Інтар, — але я хочу бути проти них, а не під ними…
— Добре сказано, — кивнув сліпий. Однак тепер уже він поквапився припинити цю розмову та відправити Інтара додому.
Розділ 10
А за кілька днів Сорот запропонував хлопчикові:
— Ти, Інтаре, парубійко кмітливий, руки в тебе спритні, голова ясна. Хочеш, я тебе в навчання до майстра-гончара влаштую?
— А він візьме? — засумнівався був хлопчик. Гончарна справа здавалася йому не гіршою за інші: навіть подобалося завжди дивитись, які гладенькі та кругленькі виходять миски й глечики, їх приємно було й у руках потримати. Але ж Гільдії були закриті для чужинців…
— Якщо довідається, що від мене, — візьме, — запевнив Сорот. — Мого слова та слова Едрина буде досить. Цей майстер уже не молодий і живе неподалік — бігати на інший кінець міста тобі не доведеться. Та й грошей він не запросить.
— Я згоден! — не роздумуючи відповів Інтар.
Учитися ремесла, стати в майбутньому майстром, а не служником у таких, як Орам, — це було дуже багато для сина трактирної дівки. Інтар вирішив, що Сорот у такий спосіб збирається нагородити його, віддячити за допомогу. Відверто кажучи, хлопчисько був задоволений: мрії мріями, але ж насправді невидимкою ніхто його не зробить. А так — ремесло буде в руках, і себе прогодує, і мамку… Тим більше, що майстер Аон, літній, поважний чоловік із напрочуд гнучкими й легкими рухливими пальцями, прийняв хлопчика дуже тепло. Інтару не перепадало ні лайки, ні штурханів, майстер був терплячий і приязний. Втім, Інтар виявився здібним учнем.
А головне — його майбутнє ремесло припало йому до смаку.
Після першого ж уроку в майстра Аона ввечері Інтар влетів у трактирну кухню, стрибнув і завис на шиї в матері. Івина ледь не впустила великий глиняний горщик, який тримала в руках.
— Інтаре! — вигукнула вона. — Що за біс у тебе вселився? Чого ти скачеш, цапеня? Ти мені так весь посуд переб'єш! І де, скажи, будь ласка, тебе носило цілий день? Ох, та не стрибай ти — горщик дай поставити!
— Нічого! — материну шию хлопчисько відпустив, але застрибав по кухні й навіть пройшов колесом, збив мітлу. — Нічого, мамо, навіть якщо він на дрібні-дрібні шматочки розлетиться, ну й нехай! Я тобі нового посуду нароблю! І горщиків, і мисок, і глечиків!
— О, невже? — здивувалася Івина. — Звідколи це ти гончарем зробився?
— Від сьогодні! — Інтар знову підстрибнув і вдарився головою об плетінку часнику. — Ой!
— Тихше, тихше! Інтаре, та розкажи ти по-людськи!
— Ага! У старого Сорота є знайомий гончар. І він мене до нього прилаштував за учня! Сорот. До гончаря. Здорово, так? Я там уже був, сьогодні перший раз, майстер Аон каже, що я здібний!
— Ох, Інтаре! — Івина тільки руками сплеснула. — Це ж треба!… А ти не вигадуєш?
— Ну що ти, мамо! Я буду вчитися… Удень, коли тут люду мало, добре? І платити нічого не треба за навчання.
— Ого, он як! — Івина розгублено посміхалася. Вона досі не могла повірити, що на них звалилося таке щастя: хлопчисько буде при справі, почне ремесла навчатися. А ремесло — це ж майже вірний шматок хліба.
— Так! — Інтар труснув волоссям, підійшов і обійняв матір, увіткнувся носом у її плече. — Мамо, правда ж, здорово?
— Це просто чудово, — Івина обійняла сина й поцілувала у тім’я. — Інтаре, який щасливий випадок! Гляди ж, не байдикуй, вчися старанно!
Хлопчик радісно засміявся.
— Я обіцяю, мамо!
І слова свого він дотримав, хоча з незвички доводилося нелегко.
Інтар тепер щоранку швиденько порався по господарству й одразу біг перевідати Сорота, а потому мчав до гончаря.
Додому він тепер завжди повертався увечері страшенно задоволений, і попри втому, знаходив сили допомагати матері готувати вечерю, розносити замовлення й прибирати.
Минуло з півмісяця. Підсихали весняні калюжі, що не день ставало спекотніше, дощі майже припинилися, з трактиру не вивітрювався запах спітнілих, розігрітих сонцем тіл. Орам задешево закупив кілька діжок квасу й продавав його вже не по мідяку, як навесні, а по три за кухоль. Двічі на день Інтар за наказом хазяїна вливав у діжки, що стояли в підвалі, по кілька цебер криничної води й підкидав туди льоду. Квасом, який мав би закінчитися днів за три, Орам напував людей більше тижня.
Тим часом Сорот зовсім одужав, але Інтар, як і досі, навідував його. Хлопчик переказував новини, розповідав докладно про своє навчання. Сорот завжди уважно вислуховував його і теж не залишався у боргу: у свою чергу оповідав історії зі свого дитинства та юності. І хлопчисько дедалі більше розумів, що старий мав рацію, коли говорив про схожість їхніх вдач.