Спочатку Інтар розвернувся та всадив злодюжці під дихало й потім тільки побачив, що це був білявий, брудний мальок, молодший за нього років на чотири.
— Агов, ти чого б'єшся! — обурився той підхоплюючись.
— А ти не лізь до чужих сумок! — огризнувся Інтар.
— А я й не ліз! — малюк стис кулаки. — Це ти на мене накинувся! Може, ти мої гроші поцупити хотів!
— І як, устиг я? — поцікавився Інтар.
Малюк здивовано заляпав віями.
— Нє-а… У мене й нема нічого.
— Ну то йди звідси, чого без грошей базаром валандатися? — порадив Інтар.
Малюк зітхнув і розчинився в юрбі.
Інтар знизав плечима й пішов по гіркий перець. Тут вийшло ще простіше, ніж із корицею: горошинки перцю так само, як горіхи, були насипані в мішок і стояли біля прилавка, тож хлопчисько просто зачекав, поки торговець почне важити крам іншому покупцеві, та тихцем застромив руку в мішок, схопив перцю й закинув у сумку.
Таким чином він здобув усе, чого хотіла мати, але приховав для себе з півсрібняка.
Додому повернувся без пригод і доволі швидко: ще на одному візку проїхався. Цього разу візник, який вдало розпродав свій крам, пожалів хлопчиська, котрому саме біля його візка в ногу потрапила скалка, й підвіз до самої Інтарової вулиці. Ну, а раз підвезли, то хлопчисько й не намагався щось поцупити. Та й що було брати, коли візок порожній, тільки кошики старі рядком стоять?
Поки біг до рідного трактиру, небо затягло хмарами.
Усередині було вже чимало люду: мати ледь встигала розносити замовлення, й Інтару, щойно той віддав їй покупки, негайно встромила до рук тацю. Добре, що монети, не витрачені на корицю, хлопчисько заздалегідь глибше приховав. Потім таки знайшов час, аби забігти в свій прикомірок і залишити там і гроші, й рибу, бо, дехто з відвідувачів уже посміювався, косуючи на ламкий, роздвоєний хвіст, який стирчав у хлопчиська з-за пазухи.
Але ось потік відвідувачів припинився — так завжди бувало ближче до полудня. Люди попоїли та розійшлися в справах, щоб знову натоптати в трактир під зав’язку аж увечері, після заходу сонця.
А зараз за столами лишилися тільки двійко п'януватих чоловічків та старий Сорот, який так і сидів у кутку. Вигляд у нього був понурий.
Інтар підійшов до нього.
— Агов, шановний! Де друг твій?
— Не прийшов він, Інтаре, — сумно відгукнувся старий.
— Може, він не в те місце пішов? Або час переплутав?
— Ні… Помилитися він не міг.
— Ну то, певне, сталося щось, затримався. Він завтра прийде!
— Так. Мабуть, завтра, — кивнув Сорот. — Слухай-но, хлопчику… Проведи мене до мого будинку. У голові чогось паморочиться.
Інтар зміркував, що проводити старого все-таки краще, ніж замітати й витирати розлите відвідувачами. Та й Сорот був якийсь блідий, дихав важко… Занедужав, мабуть. Шкода його, старий добрий…
— Я тільки в мамки попитаюся! — сказав хлопчик.
І отримав дозвіл.
Розділ 2
Іти було недалеко, але сьогодні шлях виявився вдвічі довшим, ніж зазвичай. Дорогою Сорот кілька разів зупинявся, він спирався на стіну й відпочивав. Та й ішов зовсім не так швидко, як завжди ходив цим знайомим шляхом.
Мешкав старий у великому старому будинку, де кімнати наймали за невелику платню. Таких тут набудували цілий квартал. Казали, що всі вони належать комусь зі знаті й загрібає той зовсім непогані грошики. У цих будинках не водилося сторожів, а платню мешканці здавали щомісяця управителеві. У будинку Сорота це була баба, міцна й дурнувата.
Кімната сліпого розташовувалася на другому поверсі, це Інтар пам'ятав ще з минулого разу, коли замовлення приносив.
Тоді (а було це холодної, дощової осені) він запам'ятав і невеличку кімнату старого, теплу, з великою скринею та затишною лежанкою, веселий вогонь у грубці…
Але сьогодні, коли Сорот нарешті відімкнув двері, на Інтара дихнуло холодом. Схоже, тут уже добу не топили. Як же так? Весна весною, хоч і другий місяць її кінця добігає, а онде вчора був і вітер, і холод, нащо ж кімнату студити?
Інтар завів старого до кімнати, той важко опустився на лежанку.
— Дякую, хлопчику.
— Шановний, давай я затоплю. Дуже холодно, — Інтар озирався в пошуках дрів. Але побачив біля грубки лише кілька довгих трісок та дрібні стружки.
— А дрів і нема, — повідомив він Сороту.
Той кивнув і захекався.
— Я можу збігати, купити, — запропонував Інтар.