і спустився (мало не загримів із крутих щаблів), знайшов-таки мішки… Розв'язав один — і побачив дівчинку. Сонну. Живу. Розв'язав інший — знайшов хлопчиська, молодшого за себе.
Переляканий малюк притьмом кинувся назад і не забув навіть зачинити ляду.
Та ось мішки зав'язати — забув.
Ренні вирішив, не чекаючи ранку, втекти з будинку пана Наоба куди очі світять. Хіба взяти трохи грошей на дорогу… Він знав, де хазяїн їх зберігає, і прокрався туди навшпиньки.
Але коли вже відкрив скриньку з «дріб'язком на щодень» («Золотих із п'ятдесят там лежало!» — розповідав зараз Ренні), його схопив за плече Забур.
Ренні, може, й умів брехати, та з несподіванки це виходило кепсько, та й що тут збрешеш, коли з хазяйськими грішми в руках спіймали? Пан прокинувся і сказав, що віддасть хлопчиська варті, а малюк розгубився з переляку й закричав, нехай, мовляв, віддає, він тоді стражникам і розповість, що пан Наоб дітей у мішках у підвалі ховає!
На цьому місці Інтар перебив зопрілого від спогадів Ренні:
— Ти що, зовсім дурень, так? Навіщо ти йому це казав?
Малюк сердито глянув на нього:
— Подивився б я на тебе! Це зараз я теж розумний, а тоді, знаєш, як страшно було! Забур цей плечі стискає, Наоб очима свердлить… А в підвалі вони… Й інші мішки, нерозв'язані ще…
— Ну, вибач… — Інтар усвідомив, що бовкнув дурницю.
— Вибачаю… Ну, потім Наоб, як зрозумів, що я бачив, так і мене в такий самий мішок. Щоб я не брикався, він у мене якусь гидоту влив… Я сам не знаю, чому вони мене першого повезли на корабель… А зі мною ще якийсь вантаж в інших мішках.
— Вочевидь, вони вирішили швидше забрати тебе туди, звідки ти б уже точно не втік би, — зауважив Едрин.
— Напевне, — погодився малюк. — А потім усе трапилося так, як я Інтару розповідав: і як розв'язався, і як утік…
— Він нам із Айхамом у всьому зізнався наступного ж дня по тому, як я повернувся від Сорота, — додав Едрин. — І будинок Наоба вказав.
— Ну, а збрехав ти мені навіщо, Ренні? — не зрозумів Інтар. — Такого понавигадував…
Малюк знизав плечима:
— Я боявся.
— Чого?
— Ну, що ти мене варті здаси… Раптом понадієшся, що Наоб за мене винагороду дає…
— Дурень! — із серцем заявив Інтар.
Ренні голосно засопів:
— Це я тепер знаю, що ти не такий. Ти свій… А тоді…
— Ясно, — Інтар махнув рукою. — Все, у мене запитання скінчилися.
— А раз так, давайте вечеряти! — запропонував Едрин.
Хлопчаки охоче закивали.
— Інтаре, постав воду для відвару, — попросив Сорот.
Хлопчик узявся був виконувати прохання, але виявив, що великий глек спорожнів.
— Зараз. Я тільки по воду збігаю. Я швидко.
Він схопив глечика й побіг униз, до колодязя. І вже коли витяг намертво приклепане до ланцюга цебро та почав із нього переливати воду у свій глек, помітив неподалік знайому постать.
— Агов! — замахав він руками. — Гей, Ариме!
Маленький жебрак підбіг до Інтара. Він кульгав і тримався за бік, на обличчі підсихали сльози, але хлопчина вже посміхався…
— Ой, Інтаре! Тебе останнім часом зовсім не видно. Де тебе носить?
Дійсно, після повернення хлопчиськові рідко вдавалося вибрати час, щоб побачитися зі старими друзями. То в трактирі був зайнятий, то в гончаря, то в Сорота, Арим же з Дангеном теж не валандалися без діла. Востаннє Інтар бачився з обома днів зо п'ять тому, та навіть побалакати до пуття приятелі не встигли: він квапився повернутися в шинок, на Дангена чекали вдома, Арим не хотів пропускати найбільш «рибні» вечірні годинки…
Зараз Інтар із подивом дивився на друга:
— Що з тобою? Побився?
— Ну, майже… — Арим знову потер бік. — Тобто… Зранку на звичних місцях не клювало, я на базар пішов, почав просити… А якісь два недоумки, здорові вже, років по дванадцять, усі такі з себе домашні хлопчики, почали в мене камінням шпурляти. Там ще їхній татусь був — так він їх тільки під’юджував: женіть, мовляв, геть брудного жебрака. І люди навколо іржали та потакували. Вони мені каменем у бік заїхали, боляче…