— Ребро зламали? — перелякався Інтар.
— Ні, не думаю… Я раз ламав кістку, там такий біль був, що ні встати, ні сісти… А тут стерпно, але ось, дивися… — він задер латану й не надто чисту сорочку та показав Інтару здоровенного синця.
— О-го… Тварюки!
— Ось бачиш… І в мене ніякої здобичі… — Арим шморгнув носом.
Інтар не довго думав.
— Ходімо зі мною. Попоїси, зігрієшся, холодного до боку твого прикладемо.
Арим закліпав:
— Куди це? Агов, та це ж будинок, де Сорот живе. До нього, чи як?
— Атож. Там із нами ще один парубок, Едрин, і хлопчисько, Ренні. Вони мої друзі! Ми… е-е… дещо святкуємо. Там стільки всякої смакоти — й окіст, і пироги! Едрин привіз! Ходімо, поїси з нами! — Інтар за руку потяг Арима до будинку, забув навіть про глечик.
Маленький жебрак спробував був пручатися:
— Стривай, а що вони скажуть? Друзі твої… Притяг не знати кого, вони ж бо мене не знають, і Едрин цей хіба захоче їжу ще й на мене витрачати? Не треба, Інтаре, адже виженуть втришия…
Але Інтар не відпускав його руки, примовляючи на ходу:
— Все це дурниці! Я скажу Едрину й Ренні, що ти мій друг, ось побачиш, вони тебе не проженуть! І Сорот же тебе добре пам'ятає! Вони радітимуть тобі, повір!
Ариму чогось не надто вірилося, він барився, бурмотів, що «як же так, я ж їм ніхто, мене не кликали…» Але Інтар тільки посміхався, мотав головою й уперто вів друга за собою — туди, де на них чекали тепло й світло, смачна їжа й радісний сміх.
Туди, де всі були — свої.
Частина II
ХТО, ЯКИЙ, КОТРИЙ
Розділ 1
Сорот не зрікся свого слова. Він використав кожну мить зустрічей з Інтаром, аби вчити хлопчика ремеслу Невидимок. І радий був упевнитися, що хлопчик по-справжньому талановитий. Його розум і його пальці виявилися моторними та гнучкими. Сорот невдовзі зрозумів, що може вважати Інтара одним із найкращих своїх учнів.
Хлопчисько не встигав озирнутися, як новий ранок змінювався наступним, за кожним дев'ятим Храмовим днем, через дев'ять заходів і світанків, наступав новий… Весна скінчилася, її місце посіло літо, але й воно за неповні два місяці мало поступитися дорогою осені.
За цей час Інтар довідався багато про що.
Перш за все Сорот показав йому кілька вправ для того, щоб пальці стали спритними й швидкими, звелів повторювати їх щоранку, щовечора та вдень, якщо видасться вільна часинка.
Сліпий розповідав Інтару, коли і як краще працювати: у колотнечі, в тисняві, й чим більше захоплена чимось юрба, то багатшим може бути улов. У Храмові дні, на свята, під час публічних страт і великих базарів найменше ризику попастися, а заразом можна й «рибку» вибрати «жирнішу».
— Але свята ж не щодня бувають, — зауважив Інтар.
Сорот посміхнувся на це:
— Якщо «рибка» плаває не в «зграйці» — не лихо. Можна й самотню «рибку» підчепити, головне — наживка. Наприклад, несе хлопчак глечика з водою або молоком, або з вином навіть, зіштовхнувся з ким, розлив на нього, вибачатися почав, обтрусити намагається… Ну, й гроші витрусив із кишень. Можна олію розлити, борошно розсипати… Головне — не повторюватися, знати безліч способів, усі — досконало, й змінювати їх часто. Добре, наприклад, руку, ту, котрою працюєш, ховати. Плащ на ній нести, або сумку на плече так повісити, щоб п’ясть закривала.
Головне ж у юрбі, — продовжував Сорот, — нічим не вирізнятися. Бути як усі, не хвилюватись, не поспішати ані коли «рибку» вибираєш, ані після роботи, а найголовніше — під час. Якщо раптом схопили за руку, здобич кинути й нізащо ні в чому не зізнаватися, та самому кричати голосніше, а поки малий — ревти вголос. Якщо тільки підозра є, що стежать, хапати будуть — теж кидати здобич якомога непомітніше й швидше, Інтар кивав і запам'ятовував. Він не стомлювався повторювати подумки ці уроки, розуміючи, які вони важливі.
Сліпий учив його, що краще не промишляти наодинці: у парі завжди один бере, а інший зберігає. Здобув що — передай товаришеві. Він піде непомітно, а в тебе, навіть якщо за руку схоплять, нічого не знайдуть.
— А хіба наодинці не працюють? — дивувався хлопчисько.
— Чому ж, працюють, і часто. Одному, приміром, упоратися з п'яним навіть простіше, ніж із «рибкою в зграйці». Поставити йому ще випити, потім запропонувати додому довести, або до дівок, обійняти, щоб «друг» не падав, та й узяти все, що хочеться. А декотрі, — втаємничував учня Сорот, — калік із себе вдають. Попросить такий, на милицях, відвести його додому, підтримати — ну, й обчистить дорогою.