Ставки перетинали весь парк ланцюжком і переходили один в інший струмками, в яких то дерев'яні схили для води стояли, то камені які-небудь лежали гладенькі…
Людей було повно. Дехто блукав по траві, особливо малеча: ганялися одне за одним, як ті квасолинки в ставку. А багато дітлахів у воді хлюпалися. Дорослі туди не лізли. Вони або гуляли, або сиділи на лавах уздовж доріжок, або за круглими дерев'яними столиками, розкиданими по всьому парку.
Біля кожного такого столика було по дві лави. За багатьма вже влаштувалися родини, які весело смакували наїдками. Біля інших сиділи парочки, зграйки підлітків або самотні старі, а порожніми залишалося зовсім небагато.
— Так, наставник Сорот був правий… — пробурмотів Інтар.
Але серед стількох людей, якщо вони не є безмозкою юрбою, і загубитися недовго. Улов тут може бути багатий, однак і остерігатися слід. Бо… Інтар пересмикнув плечима. Малолітніх злодюжок шмагали, а ще було й таке покарання — відрубували пальці правої руки, тож хлопчиськові зовсім не хотілося додавати роботи столичним катам.
Інтар вирішив не квапитися. Поки що він зповільна прямував доріжкою, роздивляючись на всі боки. Підібрав залишену на лаві й лише раз відкушенну сливу, і, жуючи її, зупинився подивитися на дітлахів, які бавилися яскраво розфарбованим м'ячем із бичачого міхура. Це були хлопчик і дівчинка, з вигляду — Інтарові однолітки. Дівча, пухкеньке й неповоротке, не встигало ловити м'яч, і він повсякчас пролітав повз неї. Дівчинка й підскакувала, й із боку в бік кидалася, та все ніяк спіймати не могла. Хлопчисько, в’юнкий, немов ящереня, сміявся:
— Агов, Булочко, моторніше! — дражнив він чи то подругу, а чи сестру. А вона вже вся розчервонілася й дихала важко, дедалі частіше витирала рукавом лоба й очі.
— Я не можу більше… давай перепочинемо… — попросила бідолашна, зовсім засапана.
— Ото спіймаєш хоч раз — відпочинемо! — Ящереня знову кинув м'яч, та цього разу задалеко. Той упав у воду, й сильний вітер погнав його на середину одного зі ставків.
— Переліт… — пробурмотів Інтар. Йому стало цікаво, як же дітлахи дістануть м'яча.
А вони підбігли до берега. Ящереня безглуздо заметався.
— Ой, спливає! Ой, як же тепер! Що батько скаже!..
— Відшмагає. Тебе, — гмикнула Булочка.
— А чому не тебе? — скинувся хлопчисько.
— А хто його туди закидав?
— Я не хотів… — у його голосі вже дзвеніли сльози. І тут мала зглянулася на братика.
— Гаразд, зараз… Тільки ми потім посидимо в парку, поки я не обсохну…
Він кивнув, хлюпотячи носом.
І Булочка відважно полізла у воду. Охнула разів зо два — видно, було холодно, — але не відступила.
Інтар тільки присвиснув: а молодець дівчисько! Пливла вона, може, не надто швидко, але впевнено і невдовзі наздогнала м'яч. Почала повертатися назад, штовхаючи його перед собою і притримуючи то однією, то іншою рукою.
Ящереня витяг шию і жадібно стежив очима за сестричкою.
Інтар підійшов до нього:
— Агов, а чого ж ти сам по м'яча не поплив?
— А я… плавати не вмію… — Ящереня скосив око на незнайомого хлопчиська. — А тобі що?
— Нічого… Просто цікаво стало.
— Із цікавими знаєш, що буває? — скинувся хлопчак, стис кулаки: вочевидь не припало до смаку, що хтось пхає носа в його справи. Інтар би йому не спустив, але уявив собі, що зав'яжеться бійка й можуть збігтися люди… А йому зовсім не хотілося привертати до себе зайвої уваги. Врешті-решт, він тут у справі. Та й після бійки на що він схожий буде?
— Добре, добре… Я вже йду!
Він виплюнув сливову кісточку й швидко забрався звідтіля, але кутиком ока встиг ще помітити, як Булочка, притискаючи однією рукою м'яч до грудей, вибиралася на берег, а брат простягав їй руку.
Досить довго потім Інтарові придатних «рибок» не траплялося. Надто уважно всі дивилися навколо… А хто не дивився, у того й відщипнути не було чого… Хлопчик уже почав втрачати надію та розлютився на себе. Адже наставник Сорот каже, що він має здібності! А чому тоді нічого пристойного помітити не вдається?
Він давно зійшов з доріжки й блукав тепер по траві. Як хороше було б ходити по ній босоніж… У чоботях пріли ноги.
Інтар присів відпочити за порожній столик і озирнувся навсібіч. Недалеко, теж за столиком, поставленим під четвіркою високих, розлогих дерев, сидів ельф.