Інтар понишпорив поглядом по землі, підібрав придатну гілочку, простромив її в щілину.
З четвертого разу йому вдалося відкинути гачок, й Інтар прочинив двері.
…Хлопця, який звисав зі стелі, він побачив одразу.
І закричав так, що Орам з Івиною прибігли самі, випереджаючи одне одного.
…Повішельник-невдаха лежав на ліжку в кімнаті Івини й обережно ковтав теплий трав’яний відвар із великого кухля. Його винувате бліде обличчя, в порівнянні з яким іще виразнішою здавалася червона смуга на шиї, поступово вкривалося блідо-рожевими плямами.
— Пробачте… — промовив він самими губами. — Пробачте. Я… не подумав.
— І що це тобі, шановний, на думку спало? — поцікавився Орам. — Коли вже жити набридло, навіщо ж іншим життя псувати? Йшов би додому, там і вішався б, скільки влізе! Уяви, що тебе знайшов не хлопчисько, а хто-небудь із відвідувачів, та ще й трохи пізніше, — яка слава про мій трактир пішла б?
Хлопець хрипко зітхнув. Йому вочевидь було важко говорити.
— Я… розумію… Я піду… — він сів. Але Івина поклала руку йому на плече й змусила влягтися назад.
— Оце вже ні. Перепочинь тут ще трохи. А Інтар за тобою наглядатиме. Авжеж, Інтаре?
— Ага, — кивнув хлопчак. Він дотепер не міг отямитися після пережитого страху. Це ж треба! Людина мало сама себе не погубила… І що він таке намислив? А поталанило ж як! Ще б трішечки довше провисів, і… Край.
Видно, не відразу взявся мотузку припасовувати, посидів ще, подумав… Та і не зачепиш її так просто, це шпару між дошками шукати треба, на сидіння ставати й пропускати спершу один кінець мотузки, потім інший, щоб зачепити надійно… Багато часу пішло.
Та й завис він потім вдало. Міг же й шию зламати, а так лише захриплим горлом відбувся. Добре, Орам знав, що робити, — поклав хлопця на рівне та м’яв йому груди, поки кашель не минув…
— Але місце ж і справді незручне, — Інтар не помітив би, що останні слова вимовив уголос, якби не почув відповіді.
— А мені було байдуже.
Хлопчисько аж здригнувся. Озирнувся: Орам і мати вже вийшли, й двері були причинені.
Інтар подивився хлопцеві в обличчя. Той був ще й досі блідий, подекуди аж зеленавий.
Плями на щоках здавалися намазаними фарбою.
— А… чого це ти?..
Хлопець посміхнувся. Сьорбнув ще напою.
— У чужому нужнику? Добре твій батько сказав — йшов би додому, там і вішався б… га?
Інтар отетерів:
— Орам? Він мені не батько! Бр-р… Ти мене так не лякай!
— Ну, вибач. А жінка — мати?
— Так. Мамка. Її звуть Івиною. А я — Інтар.
— Я Наймор, — назвався хлопець. — І справді не подумав… що можу вам нашкодити. Мені було… знаєш, ні до чого і ніяк. Думав і так, і так — що робити… І зрозумів: одне залишилося — розв'язатися з усім цим… Ну, й вирішив — якнайшвидше. А додому, може, й пішов би… Та нема куди. Через це вся катавасія і закрутилася.
Зацікавлений Інтар присів на край ліжка.
— То що сталося? Розповіси?
Наймор кивнув.
— Я студент. Ти ж знаєш, що це таке?
— Ну, так. Університет у нас є в Столиці. Там це… Учаться… — Інтар забарився й невпевнено додав: — Усякого.
Наймор примружився, кволо посміхнувся.
— Так, усякого. Там вивчають теологію — науку про Небо, про віру. Ще філософію — це… — пошукав підходящих слів, — це те, як різні розумні люди пояснюють різні речі… На кшталт життя, смерті, любові… Історію, географію — тобто як влаштовано світ, які народи жили до нас. Вивчають також музику. І ще — риторику — вміння красиво й переконливо говорити, і математику — науку про числа. А також право, тобто науку про закони.
— Ого… — Інтар покрутив головою: стільки незрозумілих слів одразу. — І що, все разом учать?
— Ну, не зовсім. Початковий рівень знань мусить бути однаковим або майже однаковим: потрібно знати грамоту, письмо, найпростішу математику… А потім перші три роки вчать… Словом, те, що мають знати всі. Далі — розподіляються та вже вибирають, що вчити, щоб це стало… ремеслом…
— А з ученості можна жити? — здивувався Інтар. — Я думав, це так, забава для багатих.
Наймор похитав головою.
— Ні, хлопчику. Вченій людині заробити легше. Ну… якоюсь мірою. Теологія стає в пригоді жерцям. Історія та географія — дослідникам нових земель. Філософія… Ну, це складно… Право теж у пошані — до докторів права часто приходять ті, кому потрібна якась порада щодо закону, та й у справах теж. Ну, наприклад, хоче хтось купити, скажімо, крамницю, і ось продавець і покупець разом ідуть до доктора права, він допомагає їм скласти угоду так, щоб усе було чесно. Він же завіряє угоду, й із його підписом вона набуває чинності. За це докторові права платять гроші. Ясно?