— А я тобі серйозно й відповідаю! — гаркнув трактирник. — Ця тварюка розумніша за тебе й за твою мамку! Я був на задньому дворі й бачив, як псяюра підійшла до дверей, принюхалася, потім стала на задні лапи, а передніми натисла на ручку — і ввійшла.
— Ого! — вигукнув хлопчик. — Як же пес тебе не помітив, шановний?
— Знати треба, де ховатися! — відрубав Орам. Інтар зрозумів: мабуть, трактирник саме у відхожому місці перебував.
— У кухні не було нікого, — провадив Орам, — псяюра до столу побігла, знову на задні лапи стала і м'ясо схопила. Отут я її й застукав. Вона-то надвір вискочила, так я б її й тут упіймав, якби ти, гадюченя, під руку не крикнув, — трактирник боляче смикнув хлопчиська за вухо. — Ніякого від тебе пуття! Підлогу помив?
— Так, шановний…
— Ну й чого тут тиняєшся? Помийне цебро краще вилий, ондечки повне… Псяюру якщо побачиш, не лякай, поки в кухню не зайде… А там — як хочеш, але щоб ти його спіймав, ясно? Івині сам усе розповіси. Якщо в цього чорного біса вистачить нахабства сюди ще раз поткнутися — я його на шкіродерню сам відвезу!
Інтар покивав і подався робити, що звеліли. Коли зайшов у кухню, згадав про собаку й засміявся тихенько: от же звірюка розумна! Двері відчиняти наловчилася! Невже й зачиняти вміє? Цікаво, це пес сам такий тямущий чи навчив хто?
Хлопчисько вирішив, що ловити нікого не буде. Якщо собака знову тут з'явиться, треба буде прогнати його якнайдалі, бо й справді, чого доброго, на шкіродерню потрапить…
Із мамкою вдалося поговорити тільки назавтра вранці, й нічого від неї приховувати Інтар не став.
Івина вислухала синову розповідь і засміялася:
— Це ж треба! А чи не цього пса різник учора лаяв?
— А що в різника сталося? — запитав Інтар.
Жінка махнула рукою:
— Ох, він так сварився. Якийсь собака чорний просто з прилавка шмат м'яса поцупив. Коли різник перед покупцем трохи виклав, аби той подивився, собака прослизнув у двері, став на задні лапи, схопив зубами м’ясо — та й ходу.
— Отакої! — розреготався хлопчик. — Чорний, кошлатий такий, дрібний?
— Ну, про це м’ясник не розповідав, — знизала плечима жінка. — Що чорний — правда.
— Ет, подивитися б на цього собачку ближче!
Це бажання міцно заволоділо Інтаром. Він чатував щодня, вечорами тепер постійно сидів у трактирі, допомагаючи мамці на кухні, але чорна псяюра не з'являлася. Видно, Орам добряче її налякав. Інтар попросив Арима й Дангена сказати, якщо вони де побачать схожого собаку, однак і його приятелям той не траплявся.
Днів за десять Інтар остаточно повірив, що собака не прийде зовсім, і перестав чекати. Він тільки сподівався, що його не відловив хто-небудь та за великий розум не здер із нього шкіру.
На дванадцятий день, рахуючи від останньої появи собаки на трактирному дворі, Інтар повертався від Сорота. Хлопчик особливо додому не квапився, знав, що там чекає купа обридлих справ, тож тупав досить повільно, озираючись навсібіч.
Чорного собаку помітив одразу. Той швидко біг попереду, під стіною, затискаючи в пащі величезну мозкову кістку, що їх у суп кладуть, аби наваристий вийшов. Кістка, здається, була ще з м'ясом, таких не викидають.
Інтар ще міркував, а ноги вже самі понесли його за псом. Здається, це був той самий… Невеличкий, кошлатий і худий, тільки ось черево здавалося щільно натоптаним і провисало, туге й довгасте…
«Та в неї ж цуценята будуть!» — зміркував хлопчисько.
А сучка тим часом озирнулася разів зо два, зміркувала, що її переслідують, і пірнула в якесь підворіття.
Інтар кинувся за нею, але вже не зміг помітити, куди та втекла. Двір був прохідний, тож могла й проскочити його, а там уже нова вулиця…
З досади на самого себе хлопчисько все-таки на ту вулицю вийшов, походив туди-сюди, обстежив зо три двори, але нікого не знайшов. Засмутився й рушив далі своєю дорогою.
Наступного дня він побачився з Аримом і Дангеном та розповів їм про свою несподівану зустріч:
— Я впізнав її, — запевняв Інтар. — Це та сама. І в неї отаке черево, — показав рукою, — точно, вона носить… Напевне ощениться невдовзі.
— А раз так — їй ще більше м’яса знадобиться, — зауважив Арим.
— Так, і прудкою, як досі, вона бути не зможе, поки доношує, — кинув Данген. — Тепер твій Орам її точно спіймає.
— Угу, він або хто інший. І на шкуродерню, — Інтара пересмикнуло. — Не дам я з тварини знущатися. Я її підгодувати хочу, от що. І нехай народжує свою дрібноту. І вигодовує… Розумнючі цуценята будуть!
— Якщо живі залишаться, — зітхнув Данген.
— От якби її оселити де-небудь, від людей подалі, й там годувати, — розмірковував Арим, — тоді б…