Хлопчики не могли сидіти біля собак довго, тому прибігали — всі втрьох або по двоє, а то й поодинці — тільки щоб погодувати, прибрати та підлити води. І тварина, здавалося, розуміла, як багато вони для неї роблять: уже крутила хвостом і дозволяла себе погладити.
На п'ятий день по народженню цуценят — ті були ще сліпенькі та глухі, однак уже жваво плазували й почали залишати калюжки, які мати відразу ж за ними підлизувала, — Арим запропонував зняти із неї ланцюг.
— Нікуди вона тепер не подінеться, у неї ж діти тут, — запевняв він. — І нас вона вже визнає за своїх.
Інтар трохи повагався й просто розв’язав мотузяного нашийника. Сучка спочатку не зрозуміла, що її нарешті звільнили, потім струснулась, почухалася… Почала ходити кімнатою, з подивом озираючись, не розуміючи, чому не чує побрязкування ланцюга.
А коли здогадалась, притьмом помчала надвір.
— Е, куди? — вигукнув Арим.
— Ось тобі й не подінеться… — пробурмотів Інтар.
Вони з Аримом (сьогодні прийшли вдвох) довго ще чухали потилиці й міркували, що ж робити тепер. Ні, догодовувати цуценят доведеться, ніхто з двох не сумнівався — але як? Молоком… із соски, чи що?
Замисленість хлопців розвіяла сама сучка, влетівши знадвору. Вона важко дихала й відразу кинулася до цуценят, які жалібно пищали, та почала їх вилизувати. Ті заходилися тицяти писочками в її живіт.
Інтар і Арим перезирнулися й розпливлися в полегшених посмішках.
Тепер сучка гуляла вільно. Як і передбачали хлопчаки, далеко від дітей вона не йшла, а їжі їй вистачало.
Цуценята тим часом росли. На тринадцятий день у них відкрилися ще каламутні оченята й розправилися вушка. Вони вже жваво плазували по всій кімнаті й голосно пищали, коли були чимсь невдоволені.
Хлопці вже не боялися брати їх на руки, тим більше, що мати дозволяла. Данген точно вирішив, що забере одного з них, Арим умовляв на те саме свого дядька.
Інтар був би радий забрати третє цуценя. Йому із усіх особливо подобався один, зі світлими передніми лапками: цей малий був найжвавіший і плазував кумедно, перевалюючись із боку на бік.
— Зовсім як жучок, — одного разу хлопчиськові спало на думку порівняння. Звідтоді він так і називав те цуценя.
А цуцик остаточно завоював серце хлопчиська, намагаючись замість мамчиної циці ссати його палець. Інтар раніше й не уявляв, що бувають такі безпорадні істоти, які довіряться будь-кому, аби тільки він був теплий і лагідний. І він гладив цуцика обережно, боячись ненавмисно зробити йому боляче.
Що не день, він більше присихав до Жучка, а той почав упізнавати Інтара й щоразу виповзав йому назустріч.
— Якби я міг забрати тебе назовсім… — зітхав хлопчисько, беручи цуцика на руки.
Але що сказала б мамка, якби Інтар притягнув у трактир собача, а надто вже Орам (та ще якби довідався, чиє то цуценя), хлопчак навіть уявляти не збирався. Він і так добре знав: нічого, крім лайки, не вийшло б.
А час минав. Цуценята почали ставати на лапки, мати частіше залишала своїх дітей самих. І що далі, то тривалішими ставали її прогулянки.
Якось прийшли Данген і Арим та застали цуциків самих. Вони тупотіли, кумедно завалюючись на бік, сідали на дупці й пищали. Хлопчики, думаючи, що мати незабаром повернеться, залишили для неї їжу та пішли.
Але назавтра, коли вони з'явилися всі втрьох, їжа лежала недоторканою — тільки мурах наповзло на неї без ліку… А цуценята вже просто заливалися плачем.
— Мамка пропала, — перший зрозумів Арим.
Хлопчиська розгубилися. Вони просто сиділи й дивилися на малят, які відчайдушно скиглили. Потім Інтар узяв Жучка на руки.
— Ходімо по молоко, чи що? Погодуємо їх поки як-небудь…
Молоко приніс прудкий Арим. А годувати цуциків довелося, вмочаючи в молоко клаптики сорочки і даючи їм посмоктати. Спочатку цуценята чхали, відвертали писочки, молоко потрапляло їм у носи й залишалося на чорній шерсті та на вусах. Але потім вони зрозуміли, що до чого, й досить успішно попоїли. А коли наситились, то солодко поснули.
Хлопчаки повкладали собачат на напиналі й тільки тут зрозуміли, що надворі вже вечір — он скільки часу пішло на те, щоб нагодувати трьох цуценят.
— І влетить же… — зітхнув Інтар, уявляючи, що думає зараз мамка.
— І мені, — кивнули одностайно Арим і Данген.
— Може, собака завтра повернеться? — припустив син торговця тютюном.
Однак коли наступного дня вони знову зібрались разом у «лігвищі», її там не виявили. На неприбраних кістках, як і раніше, господарювали мурахи, а цуценята знову плакали від голоду.