— Пропала… зовсім, — промовив Арим.
В Інтара стислося серце. Невже хтось усе-таки впізнав собаку, відловив і відправив на шкіродерню? А може, вона знову взялася за старе, і її спіймали на гарячому? Або просто який-небудь кінь копитом ударив, колесо переїхало, люди схопили, аби здерти волохате хутро? Бувало ж і таке…
Чи раптом вона з яким іншим собакою побилася?
Хлопчик розумів, що правди, швидше за все, не дізнається ніколи. Ясно було одне — вона, швидше за все, не повернеться.
— Цуциків ми отак покинути не можемо, — сказав він, починаючи годувати Жучка залишеним із учора молоком. — Їм не раз на добу їсти треба, а частіше.
— Ну… Їм уже майже двадцять днів. Можна взяти по домівках і догодовувати. Мій батько згоден, — запропонував Данген.
— Я дядька вмовлю, хоча б поки догодовуватиму, а там він сам до цуцика звикне, — сказав Арим, притискаючи до себе кошлате звірятко.
— А я… — Інтар глянув на Жучка, що ссав поділ його сорочки. Цуцик мружився від задоволення і дриґав задніми лапками, намагаючись висмоктати більше солодкого молока.
— Я візьму його з собою, — зважився хлопчик, розуміючи, що ніхто з друзів догляду за другим дитинчам не потягне, — й буду ховати в себе. Годуватиму. А підросте — розберемося.
Протягти ситого, сонного цуцика в прикомірок Інтару вдалося безперешкодно. Він влаштував малого там, на матрацику, зачинив двері й побіг до матері.
Того вечора все йшло добре. Коли закінчили роботу, Івина, в котрої цієї ночі не виявилося гостей, запропонувала Інтару:
— Ходімо в мою кімнату, поспиш на гарному ліжку…
Але на її подив, хлопчисько, який раніше не втрачав такої нагоди, зараз замотав головою:
— Ні, мамо… Дякую, тільки я в себе звик…
Івина гірко зітхнула. Он як росте її син.
— Ти впевнений? — перепитала ще.
Він закивав. Потім обійняв її, цьомкнув у щоку, що робив нечасто, і втік у свій прикомірок.
— Нема чого мамці про тебе знати, — шепотів він, запихаючи Жучкові до рота вимочену в молоці ганчірку, — ніхто про тебе знати не повинен…
Щеня цмокало, ссало — навіть хвостик тремтів від напруги. Інтар чухав йому черевце й зітхав. Орам ніколи не дозволить залишити собаку… Навіть якщо не знатиме, хто мамка цуценяти, однаково не дозволить. Адже Жучок у матір вдався й мастю, і статтю…
— Ну й влип я з тобою, — повідомив хлопчисько ситому цуценяті. Малий завовтузився, перевернувся на живіт, пустив струмок на Інтарові штани й задрімав.
Хлопчик похитав головою, уклав цуцика на матрацик, скинув штани й потупав у кухню запирати їх.
— Швидше б ти вже виростав, Жучку…
Інтарова таємниця протрималася рівно до завтрашнього післеполудневого часу.
Точніше, відкрилася вона трохи раніше, бо коли хлопчик повернувся від гончаря та ввійшов у трактир, перше, що він почув, був пронизливий вереск Жучка. А потім — лайка Орама й голос матері…
Інтар стрілою влетів у кухню й побачив, що Орам тримає цуценя за шкірку у витягнутій руці, а Івина, перелякана й винувата, стоїть поруч.
— А, ось ти де! — розвернувся трактирник до Інтара й струснув нещасним цуценям, від чого те знову запищало. — Ти притяг цю мерзоту?!
— Віддай! — хлопчик підбіг до Орама. — Віддай!
Той шваркнув цуценя з такою силою, що якби Інтар його не спіймав, песик напевно розтрощив собі голову об підлогу.
— Як ти посмів притягти до мене цю тварюку, щоб тут верещала?!
Так, зрозумів Інтар, ясно. Цуцик плакав, а Орам почув. Трактирник ніколи особливо тварин не любив, а після недавніх подій перейнявся ненавистю до будь-яких чорних собак.
— Синку, віднеси цуценя, — попросила Івина, — віднеси куди-небудь…
— Негайно! — зажадав трактирник. — Інакше втоплю його!
Інтар пригорнув до себе тремтяче тільце Жучка й подивився знизу вгору на матір і на трактирника. А потім помотав головою.
— Не можу. Він без мене помре.
— Та я вас обох звідси викину! — Орам замахнувся на Інтара коцюбою, та Івина перехопила його руку:
— Не треба, шановний! Хлопчик зараз отямиться! Інтаре, негайно позбудься цього собаки!
Хлопчиськові на мить зробилося кривдно. «Всі проти мене… І мамка теж…»
Але він ще раз глянув на перелякану матір і зрозумів — вона не проти, вона — за. Тільки по-своєму. «Вона за мене тривожиться, а я зараз тільки про себе — не можу. Мамо, пробач… Але ти ж мене не звела… А я тепер ось цуценя не можу вбити… Пробач, мамо…»
І він знову сказав:
— Ні.
— Тоді забирайся! — Орам розлютився, його обличчя, як звичайно від злості, налилося червоною барвою: — І ти, й ця мерзота!