Він поставив мішок на підлогу, попестив Жучка, який стрибав навколо й гукнув:
— Наставнику Сороте! Ти вдома?
— Так, хлопчику, — старий відгукнувся зі спальні. Інтар пішов до нього.
— Крупу я приніс. А чому двері не замкнені? Ти виходив?
— Ні… У мене був дехто… — Сорот сидів на ліжку, вигляд мав стомлений і стривожений.
— Гості? — здивувався хлопчик. — Едрин?
— Не Едрин. Інші. Знайомі… — Сорот поморщився.
Інтару стала якось незатишно:
— Щось сталося? — він погладив старого по руці. — Наставнику…
Той повільно кивнув:
— Можна сказати, що так. Ось що, Інтаре, завари нам чого-небудь гарячого… Поговорити мені з тобою потрібно.
Коли Інтар поставив на тацю дві чашки гарячого травника, Сорот уже влаштувався у своєму улюбленому кріслі. Хлопчик обережно встановив тацю на низенькому столі поряд, сам сів на стілець. Жучок розлігся під столом, перевернувся на спину, розкинув лапи й висолопив рожевого язика.
Сорот простяг руку до чашки, але подумав і не взявся до неї.
— Нехай трохи прохолоне… Інтаре. Тобі, видно, доведеться поїхати…
Хлопчик отетерів. Такого він точно не чекав:
— Куди поїхати?
— Далеко, малий, — старий замовк на мить. — На схід. У Східну Провінцію, якщо говорити точніше.
— А навіщо? — Інтар подався вперед. — Що сталося? — він мимоволі підвищив голос.
Сорот заспокійливо посміхнувся:
— Ну-ну, тихше. Не тривожся так. Мені просто потрібно, щоб ти передав одне послання.
— А кому? І куди?
— Ця людина живе в Кхаабрі. Звуть його… — старий затнувся. — Зирам… Шановний Зирам, старійшина гончарів. Ти розумієш, про що я…
Хлопчик кивнув. Ще б пак. Напевне, знову один із давніх знайомих Сорота.
Але їхати в Кхаабр?
— Наставнику, Кхаабр — це ж найбільший, головний порт Східної Провінції, так? Він теж на кшталт столиці там… Не близький світ…
Старий подався вперед.
— Ти боїшся?
Інтар обурено труснув головою:
— Зовсім ні! Просто… а тебе як залишу на стільки часу?
— За мене не хвилюйся. Врешті-решт, малий, я років із десять якось жив без твого невсипущого нагляду, — посміхнувся старий. Але на серці в нього було тяжко. Він відсилав Інтара не просто дуже далеко, але в зовсім незнайомий, чужий хлопчикові світ, де той міг і не вижити. Відсилав без змоги повернутися. Принаймні у найближчі півроку. І це була єдина можливість урятувати Інтара. Ні, можна було ще спробувати відправити його до Едрина, але… Там найперше шукатимуть. За таке не пожаліють, усе перетрусять, небо з землею місцями поміняють, а знайдуть. Знайдуть, якщо хоч малий слід залишити. Тому шукачів заплутати треба, сховати Інтара так, щоб кінців не знайшли. Адже хоча він тут ні до чого не причетний, та в це не повірять. Звісно, якщо відправити хлопця на край світу, невідомо, чи залишиться там цілий і здоровий, але між загибеллю вірною і загибеллю ймовірною Сорот волів вибрати для малого друге. До того ж, навіть коли сховати хлопчиська в когось зі своїх, Інтар, цікавий, розумний, щиро люблячий свого наставника може сам влізти в цю історію… Та що там може — влізе напевне, начхає на будь-які заборони. А цього Сорот допустити не міг. Залишалася єдина надія — хлопчик не домашній, жвавий, розумний, виріс майже на вулиці… А Кхаабр таке саме портове місто, як і Столиця. Інтар уже не мале дитя, дванадцять, усе-таки, років. Випливе. Мусить… А тут його залишати не можна.
— Отже, малий, збирайся. І не тривожся за мене, — повторив старий.
Якщо вже Сорот починав звати свого дванадцятирічного учня малим, виходить, уже прийняв якесь рішення й сперечатися марно — це Інтар устиг засвоїти міцно. Тому зараз впокорився з тим, що доведеться їхати в невідомий Кхаабр: кажуть, там півтора року дощі, а півтора — спека нестерпна, усі їздять на віслюках, а жінкам не можна показувати волосся на людях… Раніше там і мова була своя, але давно забулася, після того, як схід увійшов до складу Імперії, а було це ледь не чотири сотні років тому. Все це й багато іншого хлопчик чув іще в трактирі, ловлячи уривки розмов моряків. Але тоді Кхаабр здавався чимось казкою, яку добре послухати ввечері. А якщо в таку казочку потрапити?
— Коли ж мені вирушати? — покірливо запитав хлопчисько, очікуючи почути щось на кшталт «на тижні зайдеш довідаєшся про кораблі…»
Однак Сорот приголомшив його:
— Завтра вранці.
— Що?! — Інтар аж підхопився, і Жучок теж скочив на ноги. — Чому так швидко?!
— Тому, що звістка термінова, — відповів наставник.
— А якщо корабля не буде?!
— Значить, зійдеш на той, котрий іде до найближчого підходящого порту. Інтаре, збирайся. Жучка візьмеш із собою. Грошей я тобі дам.