Від цього хлопчисько настільки отетерів, що послухався, не розтуляючи рота. Він натоптав стару Соротову дорожню сумку речами, отримав від сліпого гроші й чимале послання, запечатане воском, завчив, де і як розшукати того самого Зирама.
І наступного ранку, ще до пуття не прокинувшись, опинився разом зі своїм псом на вулиці, подивився трохи на п’яницю, що хропів у канаві неподалік від будинку, й поквапився в порт, де зійшов на палубу корабля, котрий поніс їх із Жучком у Кхаабр.
Сорот не проводив учня, послався на нездужання. Інтар повірив, знаючи, що сліпого часто мучив біль у попереку. Насправді ж старий побоювався стеження. На одного хлопчиська, може, ще й не звернуть уваги, бо про те, що Сорот учня взяв, мало хто знав, і вже ті точно не відали. Але баритися не варто було. Спорядити в дорогу й… нехай Інтар виживає серед світу сам, як уміє.
Але прощався з учнем Сорот так, наче невдовзі чекав його назад.
Шляху до Кхаабра було дванадцять днів, і перші чотири злилися для Інтара в один тугий клубок із бридким, солонувато-слизьким присмаком. Він здебільшого лежав у кутку палуби, загортаючись у куртку, й стогнав. А Жучок сидів поряд і облизував обличчя хлопчика та тягав із його сумки хліб. Сам Інтар не міг проковтнути ні шматка, всі спроби закінчувалися тим самим: ледь з'їдене добиралось до шлунка, як опинялося за бортом, а сам хлопчик знову в знемозі валився на куртку.
Але на п’ятий день попустило, на шостий Інтар уже наважився як слід попоїсти, а потім почав і зовсім чудово почуватися.
Робити зовсім не було чого, й дорогою хлопчик думав: що ж за такі термінові справи в Сорота до цього Зирама? Може, той допомоги просить? Або на яку звістку чекає? А раптом знову доведеться вирушати куди-небудь на інший кінець Східної Провінції, щось шукати, прижучити когось на кшталт Наоба…
— Жучку, що скажеш? — хлопчисько смикав пса за вуха. — Ти б полював на работоргівців! За ноги б їх хапав! Зуби в тебе гострі! Гострі зуби, га? — задля забави Інтар розкривав цуцикові рота, проводив пальцем по двох рядах і справді дуже гострих білих зубів. Жучок вертів головою і торкав лапою руку хлопчика: мовляв, перестань уже, годі!
Інтар сміявся:
— Ну-ну! Ти ба, недоторканий який. А як кліщів із вух витягати — так до мене біжиш, так? Лапою себе чухаєш, показуєш, де до тебе присмокталися, а я їх виймай! Шкідливий ти пес!
Жучок пирхнув і відвернувся. Хлопчик попестив його по зашийку:
— Еге ж, нічого ти не розумієш, дурний звіре. Наставник недарма мене послав… Він знає, Що мені можна довіритися в найнебезпечнішій справі. Ось побачиш, я й цьому шановному Зираму придамся!
Аж очі спалахували в Інтара, коли він починав мріяти: побачить руїни старих палаців, знайде скарби… Йому пригадувалися казки про духів, які чекали на подорожан у занедбаних водоймах, про безстрашних людей, що живуть у пекучих пісках невідомих пустель… Хлопчик більше не побоювався Кхаабра — навпаки, він хотів швидше побачити ці дивні краї!
Інтар пригадав свої тодішні мрії, вилаявся, злісно штовхнув ногою камінчик, що трапився на очі, й узявся люто мести сміття до паркану. Хотів — і отримав! Надивився донесхочу, вік би цієї Східної провінції не бачити…
З того, що Кхаабр виявився всього-на-всього брудним і спекотним портовим містом, дивуватися, може, особливо й не варто було, але Інтару однаково здалося, що його обдурили. Навіть очі защипало, а до горла підкотила туга. Але хлопчисько швидко змусив себе вгамувати її: подумаєш, брудно! То й що, як тут такі само пошарпані кораблі, як і в столичному порту, й моряки зі всіх кінців Імперії, напівголі вантажники, жебраки, облізлі чайки, сморід… Смерділо рибою, гнилими фруктами й чимось іще, незрозумілим, але бридким. Що це було, хлопчисько зміркував, коли якось виник перед ним віслюк, пройшов повз нього, задер хвоста й наклав купу… Інтар тільки встиг сахнутися.
Так, віслюків тут вистачало. Але вони були такі само облізлі та сумовиті, як чайки, тільки не брудно-білі, а сірі, як миші. Вони слухняно тягали на собі клумаки, кошики, клітки з курми та іншу поклажу, а люди, здебільшого в самих штанях і кумедних невеликих шапочках, схожих на крихітні відерця, або в білих хустках, що ховали волосся, притиснуті до голови обручами, брели за ними, час від часу підганяючи тварин голосними вигуками.
Вулички в Кхаабрі виявилися вдвічі вужчими, ніж у Столиці, і вдвічі кривішими. Натомість люду на них, здавалося, було більше вдесятеро.
Звичний до лабіринтів рідного портового кварталу, Інтар аж спітнів, поки тут вибрався на першу велику площу. Звідси, за розповідями Сорота, ремісницькі квартали були недалеко, й гончарів варто було шукати там.