Від спеки Інтар увесь спітнів, хотілося води. Жучок страждав від спраги не менше, він важко дихав, язик волочився мало не по землі. На щастя, і в цьому місті продавали воду. За два мідяки Інтар напився, напоїв пса та вирушив на пошуки.
Зараз хлопчисько тільки гірко посміхнувся, згадуючи, як же він був вражений і переляканий тим, що ніяких ремісницьких кварталів поблизу не знайшлося. Але ж тоді, спантеличений не на жарт, кинувся розпитувати людей.
— Ремісники? Гончарі? Біля річки це, — відповів худорлявий старий. — От якби тобі в місто через східні ворота увійти, там би недалеко виявилося. А від моря довго… А ти, бачу, вже зібрався через увесь Кхаабр на своїх двох пройти? Замолоду кожному здається, що він сильніший за лева й прудкіший за антилопу, але доживеш до мого віку…
Старий усе говорив і говорив, тільки Інтар уже не слухав його. Як же так — через усе місто? Невже наставник Сорот настільки помилився?
Так чи інакше, а стояти й кліпати особливої користі не було, й Інтар зважився добратися до потрібного місця, а там уже з’ясовувати, що до чого.
Частину шляху вони з Жучком все-таки пройшли пішки: пес розгубився від надміру незнайомих запахів, спочатку лякливо тиснувся до ніг хлопчиська. Але невдовзі осмілів і навіть нагавкав на якусь сіру кішку. А потім Інтар побачив кхаабрські наймані карети: візки з накриттями, які тягли ті самі віслюки. Хлопчак швидко дізнався, які їдуть у потрібний йому бік, і за два срібняки вони з Жучком влаштувалися — Інтар на жорсткому сидінні, пес під ним. До кінця поїздки хлопчик одурів від надто яскравого сонячного світла, від пронизливих голосів двох жінок, які сиділи поряд, і ствердився в думці, що Жучкові вдалося влаштуватись набагато краще…
До гончарних кварталів Інтар добрався вже над захід сонця. У першого ж зустрічного запитав, як знайти старійшину гончарів, поважного Зирама.
— Зирама? — зачудувався смаглявий юнак. — Але наш старійшина — поважний Усмар.
В Інтара серце обірвалося. Перше, що на думку спало — «Помер! І листа не дочекався!»
— А… до нього був поважний Зирам? — запитав він.
— Ні, зовсім інший чоловік. Та чи старійшина тобі потрібен? Багатьох Зирамів знаю, але ще з днів молодості мого батька жодного нашого голову не кликали таким ім'ям.
— А… зрозум-міло… — пробурмотів хлопчик і відійшов. Насправді, він уже нічого не розумів.
— Що ж це таке, Жучку? — запитав, сідаючи на землю біля якоїсь стіни. — Наставник же точно мені сказав!..
Жучок тицьнувся носом у руку Інтара. Хлопчик відсторонив його:
— Стривай… Знаєш що — я відкрию листа. Раптом коли прочитаю, зрозумію краще, кого треба шукати.
Пес начебто ідею схвалив. Та Інтар і сам розумів, що нічого іншого йому не залишається. Хіба що повернутися до Сорота… ні з чим? Не за цим же він тягався в таку далечінь!
Інтар дістав із сумки досить пом'ятого листа й розгорнув його.
Вчитався в перші рядки, й тут-то йому й стало по-справжньому зле.
Про Зирама там не було й слова. Лист був до нього, Інтара.
«Хлопчику мій…»
Почерк у Сорота був нерівний, рядки набігали один на один — ще б пак. Інтар усе дивувався, як сліпий старий міг хоча б так писати…
«Хлопчику мій, не дивуйся й пробач мені. Не шукай поважного Зирама — такої людини не існує. Я відправив тебе в Кхаабр для твоєї ж безпеки. Тут тобі буде краще. Постарайся влаштуватися як-небудь та не повертайся в Столицю принаймні кілька місяців.
А найліпше — перечекай зиму на сході. Повір, так треба, й не нарікай на старого.
Ти дуже дорогий мені.
Сорот».
Інтар прочитав раз. Потім вдруге. Потім навіть перевернув листа, шукаючи, чи нема там чогось іще.
А потім довго сидів, притулившись спиною до тієї нагрітої за день стіни, й думок у голові не було. Ніяких.
Поступово вони все-таки почали приходити. Одна, друга… А далі посипалися, мов сіль із дірявого мішка.
— Що ж це виходить, Жучку? Там, у столиці, щось діється… Погане, точної — гіркий страх повз по ногах дедалі вище. — Із Соротом лихо! А він мене відправив подалі, виходить! Ні, треба повертатися!
Інтар підхопився. Однак потім сів знову. Скільки ж у нього з собою грошей? Одна перлина, варта п'яти десятків золотих, має бути… Й десять срібних монет на додачу. Вистачить, щоб повернутися й щоб прохарчуватись у дорозі.