Інтар розраховував повернутися в порт, переночувати там у одному з трактирів, а зранку, ну, або хоч наступного дня, знайти бодай якийсь підходящий корабель.
(—…Ага, тільки людина припускає, а Небу на це начхати з висоти, — пробурмотів хлопчик, відганяючи сміття мітлою за повітку. — Інакше не стирчав би я зараз тут.)
Перед тим як повертатися в порт, він вирішив перевірити, чи на місці гроші. Срібняки лежали в торбинці, захованій у сумку поміж запасних сорочок, а перлину Сорот звелів зашити в підкладку куртки.
Зараз хлопчик і намацав її та полегшено зітхнув: завтра обміняє перлину на гроші й — додому! А там уже поговорить із наставником…
У порт вони з Жучком повернутися того вечора встигли. У трактирі ночувати довелося на підлозі, в спільній залі. Інтар обійшов кілька трактирів, однак вільних кімнат чи то й справді не було, чи їх приберігали для когось поважнішого за худого хлопчиська в поношеному одязі. Зрештою хлопчик, уже падаючи з ніг від утоми, зважився залишитися в першому закладі, що трапився: врешті-решт чи не байдуже?
Ніч вони з Жучком провели спокійно і зрання побігли шукати крамницю ювеліра.
Інтар домів сміття й побрів назад у будинок, волочачи мітлу за собою. Спати хотілося жахливо, нили ноги й спина, а ще треба було перемити гору посуду…
Як він радів тоді, що швидко відшукав ювеліра! У крамниці було напівтемно, прохолодно, хоч і задушливо. Поблискували срібні ланцюжки, розвішані на стіні. Найдешевше срібло…
Інтарова рука здригнулася, коли спритні пальці чоловіка в темному одязі взяли крихітну кульку барви молока. Ювелір повертів її в пальцях, розглянув у опукле скельце…
— Більше п'яти золотих дати не можу, юначе.
— Що?! — навіть підстрибнув від обурення хлопчисько. — Це ж перлина!
Ювелір незворушно кивнув:
— Штучна. Гарна робота. Помилитися просто.
— Як — штучна?.. — підлога попливла з-під ніг. Хлопчик не хотів вірити. Але ювелір ще раз підтвердив йому це й підкріпив кивком.
Обурений хлопчисько вихопив перлину й кинувся на пошуки іншої крамниці. Але й там, і в третій сказали те саме.
Коли спека почала спадати, змучені Інтар і Жучок із язиками до землі повернулися в першу крамницю й продали ювелірові штучну перлину. За п'ять золотих — це була найвища ціна, яку хлопчиськові запропонували.
Інтар змушений був визнати, що він програв. Наставник Сорот не лише відправив їх із Жучком не знати чому невідомо куди, а ще й подбав, аби вони не змогли повернутися назад.
— Він усе продумав, — скаржився Інтар псові, плентаючись із ним вузькою вулицею, — сюди доплисти — грошей дав. А назад… Йому відомо, що я не знаюся на перлах. А ось капітани кораблів — ще й як… Я не можу поткнутися в порт із фальшивою перлиною — міняй, мовляв, шановний, сам…
Цуцик дзявкнув погоджуючись.
— Угу, — кивнув хлопчик — послали б мене… куди подалі. А то й стражникам здали. Місце на кораблі коштує щонайменше п'ятдесят золотих… А щоб заробити, як я вмію, потрібно знати місто, знати, де, коли і які люди збираються… Нам потрібно якось влаштуватися, Жучку, адже ми, схоже, застрягли тут надовго.
Крім свого ремесла, Інтар знав тільки одне — роботу в трактирі. Гончарем він, зрозуміло, стати ще не встиг, а в учні його, чужинця, тут ніхто не взяв би — закони гільдій тут були такі само суворі, як і в Столиці. Хлопчик розумів, що найкраще — приткнутися в який-небудь заклад на кшталт того, в якому виріс, та й пожити там, щоб хоч трішки огледітися. А потім уже…
Хлопчик увійшов, поставив мітлу в куток і рушив до величезної миски, де з води здіймалися сірі пагорби немитого посуду.
Важко їм з Жучком тоді довелося в пошуках місця. Інтар нікого й нічого у Кхаабрі не знав, тому просто обходив портові трактири й шинки один за одним — просив роботи.
Йому відмовляли. Його виганяли. В одному місці хазяїн навіть звелів викидайлові нагодувати прохача штурханами, що той і виконав, а на додачу копнув і Жучка, котрий кинувся на захист господаря. Пес упав на бік і заскавулів від болю. Інтар відніс його на руках і досить довго відсиджувався в тихому кутку, тримаючи цуцика на колінах — поки той не отямився. Але кульгав Жучок іще кілька днів.
Зрештою хлопчика взяли в трактир «Золотий місяць». Він мав був мити посуд, столи, лави, підлогу, підмітати, допомагати закуповувати продукти й обслуговувати відвідувачів, тягати воду з колодязя — словом, робити все, що тільки звелять. За це йому обіцяли їжу, дах над головою та п'ять срібних на місяць. Інтар зціпив зуби й погодився на все.