— І він засинає?
— Назавжди.
Інтара пересмикнуло:
— То їх… вас… просто вбивають там?
— Присипляють, — Теллі скінчила з посудом у мисці та заходилася протирати насухо той, що стояв на кухонному столі.
— Бр-р… Нічого собі… — пробурмотів хлопчисько.
— Люди дуже милосердно до нас поставились, — посміхнулася Теллі, обсмикуючи грубу домоткану туніку. — Ось безпритульних тварин часто палять або вбивають мечами… Або ціпками забивають… А ми просто засинаємо.
— А ти… Тебе з притулку, значить?.. — Інтар хотів ще запитати: «А туди як ти потрапила?» — але стримався. Навіщо говорити про погане, життя й так — не мед…
— Ну, так. Пан Хариз купив. Два роки тому. А ти, Інтаре, — ти ж не з Кхаабра, я бачу. Тебе як сюди занесло?
Хлопчисько почав розповідати, й помалу, поки вони поралися на кухні з готуванням, а потім ще прали, виклав усе: про мамку й про те, як виручав Сорота, і як жив далі… Тільки про ремесло своє справжнє не сказав. Обмежився тим, що учнем гончаря назвався.
Але не приховав, чому залишив мамку й почав жити із Соротом. І як той його сюди послав, розповів правду.
Теллі уважно слухала, майже не перебиваючи запитаннями.
— Видно, твій наставник хотів захистити тебе від чогось, якщо послав так далеко. І напевно, тобі варто йому коритись і не намагатися повернутись, поки не спливе зазначений у листі термін.
— Ти думаєш? — гмикнув Інтар. — А якщо я там йому потрібен?
Ельфійка знизала плечима:
— Він старший і мудріший. Йому краще знати.
— Ну, оце вже ні! — хлопчисько обурився. — Він і до Айхама пускати мене не хотів!
— Але можливо, — обережно промовила не привчена сперечатися з людьми Теллі, — цього разу ти переоцінюєш себе?
— Ото ще! — пирхнув Інтар. Він був цілком упевнений: зараз найправильніше для нього — бути поруч із Соротом. А решта — нісенітниця!
Теллі розвела руками:
— Я не хотіла скривдити тебе. Мені ж бо теж невідомо, що там відбувається насправді.
— Ото ж бо й воно, — буркнув хлопчик. Але його зворушив винуватий погляд ельфійки, тож він додав: — Та гаразд, я не ображаюся! Чого вже там!
Незважаючи на цю маленьку суперечку, Інтар незабаром потоваришував із Теллі. Втім, на Ірту й Дайру йому теж скаржитися не доводилося: всі дівчата ставилися до хлопчиська й до його пса по-доброму, не дражнили, не завантажували непосильною роботою, не змушували голодувати. Навпаки, Дайру заштопала йому порвану сорочку, а Ірту купала Жучка в якомусь відварі, від котрого на псові передохла половина бліх. Їв Інтар разом із дівчатами, спав у комірчині під сходами, тож, загалом, жилося йому не так уже й погано.
Турбувало хлопчика одне: гроші. Якщо збирати по п'ять срібняків на місяць, то п’ятдесят золотих набереться років через вісім із хвостиком. А стільки чекати Інтар не збирався.
Ну що ж, залишалося одне: його справжнє ремесло.
Перший місяць Інтар сидів тихо, як мишка, — придивлявся. Але до кінця місяця, коли в Кхаабр прийшла прохолода й вечорами вже доводилося накидати куртку, хлопчик, якого часто посилали самого або зі служницями то на базар, то в дріб'язкові крамниці, то в інших справах, досить непогано встиг вивчити й вулиці, що прилягали до «Золотого Місяця», й звивисті ряди найближчого базару. Довідався він і про дні, в які найкраще було починати полювання. Звісно, на великий улов серед портового люду та мешканців прилеглих кварталів, які бували на базарі, розраховувати не доводилося, але Інтар все-таки сподівався за п'ять-шість місяців зібрати потрібну суму.
І вперше йому посміхнулася удача.
Ірту взяла його з собою на базар, аби було кому тягати кошика з покупками. Жучок причепився слідом. Поки Ірту вибирала овочі, Інтар помітив неподалік жінку з важким кошелем при поясі. Він був туго натоптаний — швидше за все, міддю, але спробувати було варто.
У юрбі дістатися непомітно до жінки було зовсім нескладно. А вже перерізувати шнурочок, на якому тримався кошіль, гостро заточеним краєм мідної монети, з якою хлопчик не розлучався, й зовсім виявилося просто: Інтар тільки кошик на землю поставив, для зручності.
Мить — і кошіль уже в руці, й він одразу нахилився, ніби поправити чобіт… Жучок прийняв здобич із рук і помчав у «Золотий Місяць»…
Інтар повернувся з базару й вибрав хвилинку, щоб заскочити в комірчину. Там і знайшов у куточку й пса, й кошіль. Похапцем перелічив гроші: чотири золоті й вісім срібняків різними монетами. Непогано для почину!
Гроші Інтар загорнув у стару сорочку й сховав у своїй сумці, при самім дні. А кошіль, коли поруч нікого не було, вкинув у вогнище на кухні. Згоріла полотняна торбинка миттю.