Інтар знову поквапливо закивав, не вірячи своїм вухам: його не виганяють?! І доносити не збираються?!
— А по-друге — дві третини здобичі віддаватимеш мені, — скінчив Хариз. — І тільки посмій обдурити або втекти: варту нацькую. Той-таки Усан щасливий буде спіймати нахабного злодюжку, котрий позбавив його заробітку, — господар поглядом вчепився в хлопчика. Той проковтнув грудку грузлої слини. — Усан тобі не спустить, якщо довідається, — задоволено вів далі Хариз. — Якщо треба, він і приятелів збере, куди б ти не втік, із будь-якої щілини тебе виколупає. Зрозумів?
Інтар згадав розмову на кухні й відповів тихенько:
— Зрозумів…
— Молодець, — посміхнувся Хариз, — коли зрозумів, то запам'ятай: дуритимеш чи бовкнеш кому зайвому хоч слово — не радий будеш, що народився й дожив до того дня. І псові твоєму кінець. Шкіру здеру живцем. Ясно?
Приголомшений хлопчик знову кивнув.
— Чудово. І тобі ж пряма вигода мовчати та мене слухатися: цілий залишишся.
Черговий кивок. У Інтара немовби язик відсох. Він сидів на підлозі й дивився на хазяїна знизу вгору.
Хариз ще раз обвів поглядом прикомірок, вийшов і нечутно зачинив за собою двері.
Хлопчисько так і сидів непорушно, поки Жучок не почав стрибати на нього, смикати за штани та скиглити. Тоді Інтар упав на стару ковдру, в яку загортався ночами, й притис до себе пса. Хотілося ревти.
— Як же це, Жучку? — пробурмотів він сухими губами. — Що ж нам тепер робити?
Цуцик узявся вилизувати хлопчиськові обличчя й тихенько заскімлив, відчуваючи, що другові зле. Інтар закусив губу, але перші сльозинки вже самі по собі покотилися з очей. Вони були гарячі.
— Сволота він… Тварюка брудна… — хлопчисько стискав кулаки й плакав: у грудях було важко, боляче. — Всі гроші відібрав, та ще й принось йому! Мерзота! Задушив би його!
Проте Інтар чудово розумів, що й справді втрапив у халепу. Тепер він зобов'язаний був діставати гроші для Хариза, а інакше той запросто міг здати його тому ж таки Усану з рук у руки. Сам-бо трактирник якось викрутився б, навіть якби Інтар і розповів про сьогоднішню розмову, а ось хлопчакові буде непереливки.
— Я ж так ніколи не зберу, скільки треба… А в Столиці що діється? Там Сорот…
Інтар уже вголос ридав. Він просто задихався від люті, від болю, від безвиході. Він убив би Хариза, якби міг!
Двері зарипіли. Ввійшла Теллі.
— Інтаре! Що трапилося? — вона підбігла до нього. — Я бачила, хазяїн звідси вийшов! Чую — ти плачеш!
Хлопчик відіпхнув ельфійку:
— Іди! Йди!
— Інтаре… — Теллі обійняла його за плечі, й Жучок відскочив, щоб не заважати. — Ти розкажи… легше стане…
Інтар ще раз вигукнув: «Іди!», вдарив дівчину кулаком у плече, а потім обхопив за шию, увіткнувся їй у живіт і заридав ще голосніше, тремтячи всім тілом.
Теллі нічого не говорила, тільки притискала хлопчика до себе й гладила по волоссю. А він ревів так, як тільки в дитинстві, на руках у мамки, й поступово біль ущух і полегшало всередині.
— Та годі… Я вже нічого… — він відсторонився. Теллі мовчки дивилася на нього. — Я просто так. Усе вже, — повторив він. Як же хотілося зараз розповісти їй правду!.. Поскаржитися на Хариза, запитати, що робити… Але Інтар згадав погрози трактирника й не насмілився вимовити бодай слово.
— Ненавиджу, коли на мене кричать, — пробурмотів він. — Я… я спати вже…
Ельфійка кивнула:
— То мені піти?
Інтар стис їй долоню:
— А… ти… ну… Залишся, га? — видихнув гаряче й знову припав до неї, сховав обличчя.
Теллі прилягла біля нього. Інтар обіймав її за стан, притискався й мовчав. Його лихоманило.
Дівчина обережно вкрила хлопчиська вільним краєм ковдри, відкинулася назад, на спину, так що його голова тепер лежала на її грудях. Вона обійняла Інтара, а з іншого боку до нього пригорнувся Жучок.
Так вони обоє і заснули, а вранці навіть проспали час, коли треба було вставати. На щастя, ніхто ще не з'явився їх будити, обійшлося без зайвих розпитувань.
А після сніданку Теллі поклала вузьку долоню на Інтарове плече:
— Якщо зовсім уже важко на душі, піди в храм… Ти ж знаєш, що можеш довірити жерцеві будь-яку таємницю.
Хлопчик покивав. Ну правильно: жрець споконвіку вважався ніби вустами, очима й вухами Неба. І довірити йому можна було будь-яку таємницю — жрець не розголосив би її нікому і, можливо, що-небудь порадив би.
Про це Інтар чув, але ніколи не замислювався, щоб піти з чимсь таким до жерців. Адже слуги Неба частенько бували й непорядні, зайве прихильні до простих земних задоволень… Інтар стільки наслухався історій про жерців, що тягли руки до чужого добра й дружин, що не надто довіряв їм. Он і наставник Сорот чого від них натерпівся…