Залишався Світлий Халир, і ось про це Інтар серйозно замислювався останнім часом.
Він тепер бував у храмі кожного дев’ятого дня. Жрець більше не розмовляв із ним, але щоразу знаходив можливість підбадьорливо кивнути хлопчикові, лагідно посміхнутися. Інтару дійсно вірилося в те, що одного разу Світлий Халир підкличе його та скаже: «Хлопчику мій, я знайшов тобі інше місце…»
Хлопчисько навіть молився про це, а коли Світлий Халир два храмові дні тому почав збір пожертвувань на будівництво нової міської лікарні для бідняків, Інтар поклав у глибоку барви ясного неба чашу цілий золотий.
То чому не довірити гроші жерцеві? Уже в нього вони залишаться цілі…
І все-таки Інтара лякала ця думка. А раптом хтось провідає? А раптом сам жрець не захоче тримати в себе крадені гроші? А раптом…
Страхів було багато, й хлопчисько розгубився, відчуваючи, що не впорається з цим самотужки.
Він прийшов порадитися до Теллі. Вибрав часинку, коли ельфійка залишилася на кухні сама: Ірту з Дайру пішли прати.
— Скажи, — запитав у неї, — от якби мені треба було щось коштовне сховати… Не тут… А от у когось… Ну, зберегти. То Світлий Халир — йому можна було б довірити дорогу річ? Не просто мені дорогу, а яка грошей коштує?
Теллі, не замислюючись ані на мить, упевнено кивнула:
— Звичайно!
— Точно? — про всяк випадок перепитав Інтар.
— Будь упевнений! Світлий Халир — найчесніша людина з добрим серцем!
— Спасибі… — зітхнув хлопчик.
— Я тебе ні про що не запитую, — промовила Теллі, — але бачу, щось лихе трапилося… Так?
— Угу. Тільки я не можу розповісти, — зітхнув Інтар.
Ельфійка не стала випитувати. Відверто кажучи, їй було б страшно довідатися, що з хлопчиськом, до якого вона так прихильна, скоїлося лихо, і вона, Теллі, не зможе нічому зарадити. Дівчина боялася таких лих і була рада хоча б не знати про них, не бачити й не чути, раз уже нічого вдіяти не можна.
Тим часом Інтар зважився. Найближчого храмового дня зібрав усі свої гроші, зав'язав у полотняний вузлик і взяв із собою. Дочекався кінця служби, перечекав юрбу, підійшов до Світлого Халира. Той співчутливо посміхнувся йому, однак похитав головою:
— Пробач, я шукав, тільки поки що нічого не зміг знайти для тебе.
— Шкода… але, Світлий, я не тільки за цим… Я ще попросити хотів… — хлопчик м’яв у руках вузлик. — Ти міг би зберегти в себе мої гроші, бо в трактирі я за них боюся!
— Гроші? — насупився жрець. — Ті самі, які ти?..
— Так, так, я знаю… Гріх, неподобство й таке інше… Я знаю, тільки я ж не можу інакше, ну ніяк! Будь ласка! — благав хлопець.
— Але Інтаре… — жрець вагався. — Ти обкрадатимеш людей, а я, виходить, зберігатиму крадене?
— Таж я не маю іншої ради! Хариз лихий, він про все дізнався та забирає в мене дві третини… А так навіть вийде, що я менше людей… це… обкрадатиму… тому що швидше зберу п'ять десятків і поїду звідси!
Халир ще сумнівався. Інтар вчепився йому в руку:
— Прошу тебе, Світлий! Мені більше нема куди подітися! — вигукнув він, уже зі слізьми в голосі. Я… я… я на лікарню з кожних десяти золотих по золотому віддаватиму! Тільки допоможи!
Халир помовчав трохи. Інтар стояв поруч, не відпускаючи руки жерця, дивився на нього собачим поглядом.
— Добре, дитино, — зітхнув жрець. — Ти заблукав, і мій обов’язок простягти тобі руку. Я згоден допомогти тобі, тільки не забувай про свою обіцянку: по золотому з кожних десяти на лікарню для бідняків.
Інтар з готовністю закивав.
Жрець погладив його по волоссі:
— У тебе добре серце, хоч ти й навчений поганого. Але алмаз і в гною залишається алмазом.
Інтар почервонів від ніяковості й гордості: йому ніхто ніколи ще не казав таких слів. Він простяг Халирові вузлик.
— Ось… Тут десять золотих…
— Добре, Я сховаю їх у надійному місці, й ти в будь-який день зможеш узяти їх або докласти ще грошей.
— Дякую, Світлий! — хлопчиськова подяка була справді щирою, йому не хотілося відразу йти від цієї доброї людини й він попросив: — Світлий, а може, в тебе буде зараз трохи часу, щоб розповісти мені більше про Небо?
Жрець охоче кивнув:
— Звісно. Я радий буду просвітити тебе, бо ти розумний і ще юний, твоя душа не ствердилася в гріху. Може, наша нинішня бесіда стане першим твоїм кроком на шляху до Неба. А що тобі про нього відомо?
Хлопчик замислився:
— Що воно є… — почав і затнувся.
— Початок гарний, — похвалив із посмішкою Світлий Халир.
— Так, тільки… я от усе думав… Небо… воно живе? Чи на ньому живе хтось?