Біля огорожі вже стояв візок зі знайомим коником і кучером. Лікар забрався в нього. Махнув рукою Інтару, щоб той сів поруч із кучером. Але тут заскиглив залишений хлопчиком Жучок. Інтар схопив його на руки.
— Це мій пес! — пояснив він, піднімаючись на передок. Лікар кивнув.
— Пам'ятаю твого пса. Зубатий. І друг вірний. Ну, й куди ж їхати?
І тут Інтару стало страшно: він же не пам'ятав дороги…
Але розгубився хлопчик тільки на мить: міркував нині разів у десять швидше, ніж звичайно.
— Туди спочатку, де у вас колесо злетіло, де я попався, шановний! А відтіля я покажу!
— Рушай, — звелів лікар. Кучер теж добре запам'ятав той випадок. Візок покотився бруківкою.
Інтар страшенно боявся, що не зможе знайти дороги. Але поступово упізнавав місця й заспокоювався: ні, відшукає і покаже.
Від пам'ятного місця хлопчик швидко вказав, як їхати. І ось візок уже перед трактиром.
Лікар поморщився, виходячи: Небом забуте місце, сморід і нечистоти… Тим більше, що хлопчисько ще й провів його чорним ходом, побоюючись зустрічі з Харизом. Обережно вони зійшли сходами.
У кімнаті Теллі сиділа Ірту, як могла, намагалася полегшити муки ельфійки. Побачивши незнайомця, дівчина здивовано охнула.
— Це лікар, — заспокоїв Інтар.
Ірту відступила.
Лікар підійшов до ліжка Теллі, відкинув ковдру, розмотав пов'язку й оглянув дівчину. Насупився, дістав кілька пляшок із настоями, голки, нитки.
— Я промию та зашию рану, але цього буде замало, їй би краще лікуватися в спокої. При моєму домі є невеличка лікарня…
— І… скільки триватиме лікування, у що це обійдеться? — запитав Інтар.
— Скільки буде потрібно їй. Близько місяця… півтори сотні золотих, приблизно.
Хлопчик охнув. Серце обірвалося.
— У мене… в мене тільки… тільки сорок… сорок два. І… Теллі не моя… Вона належить трактирникові…
Лікар розвів руками:
— Стривай, я промию та зашию рану, на це твоїх грошей вистачить. Тоді поговоримо про решту.
Він узявся до справи. Спочатку дав Теллі понюхати ганчірку, змочену рідиною з різким запахом, від чого ельфійка впала в ще глибше забуття. Потім заходився коло рани. Інтар відвернувся й навіть замружився: від думки, що голку встромляють у живе й прошивають нитками, йому стало недобре. Хлопчик помітив, що й Ірту намагається не дивитися теж. А лікар шив так, начебто перед ним були не дівочі груди, а яка-небудь розпорена сорочка.
І скінчив він досить швидко. Потім рану знову замотав чистими смугами полотна.
— Ну ось. Хлопчику, — покликав Інтара, — поки що все.
Інтар боязко наблизився. Ірту й собі підступила ближче. Теллі була дуже бліда. Вона, здається, спала.
— Отямиться, певно, ввечері. Можливо, що й уночі. Нехай хто-небудь залишиться чергувати біля неї, — промовив лікар.
— Скільки коштує робота, яку ти виконав, шановний? — тихо запитав Інтар.
— Тридцять золотих, — коротко відповів лікар.
Хлопчик мовчки відрахував гроші. Він простяг їх лікареві, але той перехопив його за зап'ястя.
— Я можу здогадуватися, де ти їх узяв, чи не так? — запитав тихо, нахиляючись, щоб дивитися хлопчиськові у вічі.
Той закусив губу. Кивнув.
— Так.
— А тоді ти для кого старався? Адже це трапилося недавно.
— Я для себе, — смикнув плечем Інтар. — Я додому хотів поїхати. Я в Столиці живу, а сюди через власну дурість потрапив. Але вчора з нею таке сталося, — кивнув на Теллі, — а в мене тільки сорок. Я думав — може, вистачить… Дурень я.
Лікар мовчав.
Тут Ірту боязко торкнулася до його рукава:
— Високоповажний пане лікарю… а скинути трохи не можна, га? Із цих півтори сотень?
Інтар стрепенувся. А раптом погодиться!
Лікар відповів трохи згодом:
— Я міг би взяти з вас півціни. За умови, що хазяїн ельфійки погодиться на лікування.
— Ой, та погодиться він, якщо йому це ні мідяка не коштуватиме! — Ірту махнула рукою.
— Але півціни — це… це сімдесят п'ять… — промовив Інтар. — А в мене…
— А в нас теж! — вигукнула Ірту. — Зачекайте хвилинку!
І вибігла з кімнати.
Інтар боявся вірити собі. Він підійшов і обережно погладив тонку руку Теллі. «Видужуй, сестричко… ну, будь ласка, чуєш? Повернися, га?»
Хлопчисько не вимовив ні слова вголос, проте йому здалося, що душа Теллі — мала, тутешня, яка ще там, але вона є — тремтливий струмок блакитнуватого диму — чує його та озивається.
Повернулася Ірту зі жменею монет.
— Даруйте, високоповажний пане лікарю. Ось тут тридцять п'ять золотих. Від мене й від моєї сестри Дайру.