— Ірту! — зойкнув Інтар, відчуваючи, як кров долила до щік. Дівчина винувато посміхнулася йому.
— А ти думав — ми зовсім звірі?
Інтар захоплено дивився на неї, відчуваючи, як обличчям розпливається посмішка, а всередині стає легко… немовби зараз полетиш! І в напівтемній кімнаті з зачиненими віконницями ніби засяяло сонце.
— Пробач, Ірту… Пробач… — прошепотів він, відчуваючи, як защипало очі. Він ладен був крізь землю провалитися через кинуті їй нещодавно бридкі слова.
— Ой, та годі тобі! — відмахнулася дівчина, червоніючи, й почала поправляти на Теллі ковдру.
Лікар тим часом порахував і сховав гроші. Інтар вручив йому ще десяток золотих на додачу до вже відданого — тепер у хлопчика залишився тільки один.
— Ну що ж, — сказав лікар, — я перевезу ельфійку до себе сьогодні ж, однак треба колись поговорити з її хазяїном. Ти відведеш мене до нього? — запитав у Інтара.
І тут хлопчисько зрозумів, що саме цього зробити не може.
— Ірту, ти відведи, гаразд? — промовив він швидко. — Я… я зараз! Мені треба!
Він кинувся за двері — й униз, у свою комірчину. От зараз Хариз про все дізнається, запитає, хто сплатив за лікування — а Ірту чи лікар скажуть: сорок золотих віддав Інтар. І?.. Хазяїн же впевнений, що в хлопчиська не може зібратися більше десяти-п'ятнадцяти монет — звідки решта? Він зрозуміє, що Інтар обманював його, а тоді…
Авжеж, їм із Жучком треба втікати. Зараз. Негайно.
Інтар похапцем пхнув у сумку речі, свиснув собаку — й вибіг із чорного ходу «Золотого Місяця», а звідтіля — провулками й підворіттями, під настирливим дрібним дощем, подалі, якнайдалі від місць, де його може побачити й відловити Хариз.
Уже, напевно, настав вечір. Зрозуміти це за сонцем було неможливо — воно залишилося десь там, далеко, за сірими хмарами, й повітря теж стало сірим, як земля й небо — але Інтар здогадався, що вже нерано, бо люди поспішали по домівках. Хлопчисько як утік, так і блукав під дощем: відпочив від нього тільки в харчевні, де купив миску гарячого м'ясного супу з коржем для себе, а для Жучка за пару мідяків — кілька великих кісток. Довелося розміняти золотий, і тепер у сумці в хлопчика лежала важка купка монет, але як же ненадовго цього могло вистачити…
Інтар почувався дуже стомленим, у нього злипалися очі. А на додачу він наскрізь промок і почав чхати, та й у горлі щось шкребло…
Він не знав, що робити: витратити гроші на нічліг? То вже завтра до вечора не буде чого їсти. Можна, звичайно, знову половити рибку… Але для цього потрібна ясна голова.
Інтар поміркував і зрозумів, що зараз найважливіше для них із цуциком — виспатися. Тому в якомусь трактирі він найняв кімнатку за шість срібних, і до цієї ціни входив кухоль гарячого травника, якого хлопчисько з задоволенням спорожнив — і заснув, щойно впав на ліжко. Жучок влаштувався поруч на підлозі. Йому снилися смачні баранячі кістки, які чомусь розбігалися врізнобіч, як тільки він збирався схопити хоч одну, й цуцик скиглив і перебирав лапами уві сні — намагався їх наздогнати, але так за цілу ніч і не схопив жодної.
На ранок Інтар прокинувся пізно. Йому було кепсько: голова розколювалася, горло — ніби наскрізь продерли, та й далі били пазурами по розідраному, ніс був забитий… Хлопчик спробував сісти й виявив, що кімната похитується, розпливається перед очима.
Він застогнав. Жучок скочив, підбіг, лизнув руку й запитливо дзявкнув.
— Погано мені, — пробурмотів хлопчик, — ой, погано… Дощ клятий, щоб його…
Інтар насилу тримався на ногах від кволості, але треба було йти: за кімнату він заплатив до полудня й незабаром його просто викинули б звідти.
Хлопчик абияк одягся і разом із Жучком обережно зійшов сходами. Йому здалося, що здолав він не десять щаблів донизу, а сотень із п'ять, і всі — до Неба… Інтар упав на лаву, відчуваючи, що весь змок, а в голові начебто молоточки дрібні стукотять… Він попросив служницю принести йому травника й гарячого супу, а Жучкові — якомога більшу кістку. На це пішло майже все, що лишилося в нього: три срібняки й чотири мідні монетки. На чотири, які залишилися, хлопчик купив хліба.
Від гарячого трохи полегшало, але тільки поки він не рушав з місця. А піти врешті-решт довелося: служниця спочатку невдоволено позирала на хлопчиська, що сидів над порожньою мискою, а в обідню годину, коли трактир наповнився людьми, просто виштовхала його, взявши за комір, щоб звільнити місце для завсідника-майстра.
Надворі, як і раніше, періщив дощ, але Інтару було спекотно, мовби в його грудях бушувало полум’я. Хлопчик спітнів і скільки не підставляв розпалене обличчя під струмені холодної води, голова була такою само гарячою і важкою.