Тож краще він навесні розпрощається з доброю пані.
Зробити ж схованку де-небудь у Місті Примар, а жити в пані Ерайші, поки не збере потрібну суму, хлопчик теж не хотів — примари примарами, а все-таки краще він грошики ночами сам стерегтиме від живих людей. Так спокійніше. Та й коти Інтарові, зізнатися, вже остогидли, й Жучкові набридло майже постійно сидіти замкненому в темній повітці. Навесні треба було йти геть.
Весна настала несподівано. Вона наступила на хребет дощовій зимі, разом зломила його. Сонце тріумфально засяяло одного ранку й більше вдень не зникало. Замість важких хмар наввипередки з теплим вітром ганялися одне за одним пухнасті, мов кошенята, хмаринки. Калюжі підсохли за кілька днів, і широколисті кущі обсипало величезними червоними та жовтогарячими квітами. Світ став теплим і радісним, тож Інтар почувався в ньому вже доволі затишно.
— Мені час іти, пані Ерайше, — сказав він якогось ранку за сніданням. — Красно дякую за турботу, тільки я не можу назовсім тут залишатися.
Жінка кивнула.
— Я б залишила тебе, якби не твій пес. Але, думаю, ти не зможеш розлучитися з ним, так само як і я з жодною із моїх кішок.
— Так і є, — кивнув Інтар, — тож я пішов збиратися.
Жінка його не затримувала. Вона звикла до хлопчика, однак ніяка дитина не могла посісти в її серці місця, відведеного котам. Тому розлучилася вона з Інтаром без сліз, дала йому в дорогу баклагу з водою, їжі днів на два та три золоті міддю. Хлопчик щиро подякував. Але ось хто справді радів, що вони йдуть, то це Жучок. Цілу зиму він прожив у повітці, в будинку з мерзенним котячим запахом, гуляв тільки на мотузці й навіть жодного разу не зміг загнати на дах хоча б одного кота! І наче цього мало — від його хазяїна й друга теж пахло кішками, на одязі часто виявлялася котяча шерсть! Цуцика це страшенно обурювало. І ось нарешті він знову вільно біг поруч із Інтаром, і вони йшли усе далі й далі від Будинку Котів. А ще була весна. Жучок кружляв по бруківці, підскакував і голосно гавкав від надміру почуттів.
Інтар ішов до Міста Примар. Він розраховував, що дістанеться туди до вечора, підшукає місце для нічлігу та схованки. А вранці подасться в Західний Кхаабр.
Хлопчик проминув кілька ремісницьких і торговельних кварталів, і що ближче він підходив до Міста Примар, то менше ставало відчинених крамниць, житлових будинків і людей на вулицях. Ті, що були найближче до порожніх, напівзруйнованих споруд, виявилися незаселеними. Інтар заглянув у зо два незамкнені, давно покинуті будинки, яких не зачепила давня різанина, та виявив там ганчірки й ковдри, старий посуд, попіл у вогнищах. Видно, тут проводили ночі кхаабрські волоцюги, а отже, ці місця хлопчикові не підходили. Він рушив далі й незабаром йому здалося, що він перетнув невидиму межу, за якою на нього налягла тиша. Навіть Жучок принишк і біг біля ноги, раз у раз піднімаючи вуха та нахиляючи голову на бік. Ворушив носом, принюхувався…
Навколо були тільки будинки з пробитими дахами, проламаними й потрісканими глиняними стінами, порожніми отворами вікон і дверей… Інтар зіщулився.
— Невесело тут… — пробурмотів він і сам злякався свого голосу.
Він озирнувся. Гамір великого міста не долинав сюди, й самого живого Кхаабра не було видно. Інтар уперше не на жарт замислився про те, що тут насправді можуть виявитися примари.
— Жучку, а ти як гадаєш? — скосив око на пса. — Тут можуть бути… душі померлих?
Інтар багато чув про те, що від примар і собаки, й коні сахаються, втікають, скиглять, копитами б'ють… Ну, Жучок поки нікуди сахатися не збирався, тільки зовсім притих і навіть хвоста підібгав.
— Страшно? — запитав Інтар.
Цуцик пирхнув і труснув головою. Сів і почухався.
— Так, — і хлопчик із полегшенням засміявся. — Я теж думаю, що чухатися нам із тобою на них… Ось як ти вважаєш, у примар бувають блохи? Чи це примари бліх…
Жучок коротко дзявкнув і стрибнув на ящірку, що пробігала повз них. Та стрімко кинулася в щілину під каменями, і цуцик ледь не тицьнувся лобом у камені — спробував зупиниться, впав на спину й кілька разів чхнув від пилюки, що здійнялася навколо.
Інтар розреготався вголос. Від недавнього страху не лишилося й сліду.
— Великий мисливцю! Пішли вже!
Засмучений цуцик поплентався за ним.
Інтар оглянув кілька будинків, вибрав придатний: там обвалилася частина задньої стіни, й під каменями в кутку хлопчик і вирішив облаштувати схованку. Сам будинок був сухий, доволі світлий, дах уцілів, не постраждав і камін.