— Уф-ф… — полегшено зітхнув Інтар.
Він раптом зміркував, що на «примарі» звичайний одяг — домотканий, не фарбований. Волосся в дівчинки й справді було дуже світле, а білими й воно, й сукня здавалися через місяць, який освітлював малу зі спини. І ліхтарик у неї — звичайний, для високої свічки. Щоправда, чимось синім обклеєний…
— Ти не примара? — про всяк випадок уточнив хлопчисько.
— Нє-а. Я Ола…
— Ола? Це ім'я таке?
— Ну, так. Повністю — Шайнола. Але всі Олою кличуть.
— A-а… А я — Інтар. Як здорово, що ти не примара, — він все-таки доторкнувся дівчинці до плеча: воно було тепле й щільне.
— І здорово, що ти теж — не примара, — вона посміхнулася, — бо я злякалася вже.
Жучок підійшов обнюхати дівчинку, вона боязко скосила на нього око, але цуцик подумав і закрутив хвостом.
— Та і я налякався, — зізнався Інтар, — особливо твого ліхтаря. Чому він синій такий?
Ола подивилася на ліхтар:
— Та в ньому скло фарбою синьою замазане.
— Ого! А навіщо? — Інтар простяг руку. Ола дала йому подивитися: ліхтарик і справді був звичайний, тільки скло зафарбоване — тому світло й здавалося синім.
— Це для свят, — пояснила Ола. — Тоді запалюють багато ліхтариків у міських садах, роблять їх різнобарвними, ось такими. Цей, синій, мені батько купив… — вона важко зітхнула. — А сюди я його взяла на пам’ять, тільки його й встигла взяти…
— А чого це тебе сюди занесло?
— Скарб шукати… — вона закусила губу. — Мені дуже гроші потрібні…
— Хе, мені теж… підемо в будинок, га?
Дівчинка озирнулася. Мертві будинки зовсім не подобалися їй.
— А… ти тут живеш?
— Угу, вже півдоби. Та ходімо, не бійся. І пса боятися нема чого, він добрий. Його кличуть Жучком. Жучку, Ола — своя. Зрозумів?
Цуцик знову покрутив хвостом. Інтар і Ола ввійшли в дім, сіли на підлогу. Дівчинка пойорзала: було жорстко й забагато куряви. Вона спробувала стерти пилюку долонею: долоня посіріла, а користі — жодної… Ола зітхнула й вирішила не звертати на бруд уваги.
— То який такий скарб? — із цікавістю запитав хлопчик. — Ти давай, розказуй. Може, я тобі шукати допоможу, а потім ми його порівну поділимо, га?
Дівчинка з деяким переляком глянула на нього:
— Авжеж, так тобі й скажи…
— Боїшся, — зрозумів Інтар — ну, ще б пак. Слухай, я нічого поганого тобі не зроблю, правда. Бити не буду, скарбу відбирати — теж. Але й мені гроші потрібні… Правда, мені небагато, золотих би з півсотні. А тобі?
Ола сумно посміхнулася:
— Півсотні… Мені б твого лиха. Я потребую чотирнадцяти тисяч золотих.
В Інтара аж очі полізли на лоба:
— Скі-ільки?!…Нічого собі! Тобі навіщо?!
Дівчинка погладила Жучка, котрий тицьнувся їй у руку:
— Батька з боргової ями викуповувати, — промовила вона тихо. — Вже менше місяця залишилося, потім пізно буде.
Хлопчик сторопів.
— Отакої! А як же це вийшло? Що в тебе сталося?
Ола з сумнівом подивилася на хлопчика, потім смикнула плечем:
— Я тобі розповім… тільки ти нікому… Обіцяєш?
— Обіцяю, — легко погодився Інтар. — Та й із ким мені язиком ляпати?
Дівчинка посмикала свою заношену сукенку:
— Мій батько гончар, — почала, трохи бентежачись. — Ми спочатку жили у Фахмі — це селище неподалік від Кхаабра, досить велике. Справи в нас ішли добре. Але потім, півтора року тому, батько вирішив перебратися сюди. У Гільдії гончарів наша родина значилася ще з мого прадіда, так що вони батька добре прийняли тут, у місті. Місце під крамницю допомогли знайти… Він почав торгувати.
— І як справи пішли? — жваво зацікавився хлопчик.
— Та теж нічого… Батько радів — мовляв, Небо благословило… А потім…
Ола раптом замовкла. Вона кусала губи, видно, збиралася з духом.
— Бачиш, яка я, — промовила, нарешті, торкаючись до своєї щоки, — у мене волосся світле, й шкіра теж. Не те, що у всіх у Кхаабрі. Це я в маму вродилася. Її родина сюди перебралась із самої півночі. Її батько, мій дід, теслював, його мали за гарного майстра. Я його не пам'ятаю — він помер, коли я була зовсім крихітною. А мама в нього єдина дочка. Вона красуня, — дівчинка гірко зітхнула, — так усі завжди казали. Волосся золотаве, очі сині-сині… І струнка, й молода, як дівчина, хоч їй уже майже тридцять… От через цю її красу все погане й трапилося.
— А… що погане? — не зрозумів Інтар.
Ола побарабанила пальцями по колінах:
— Наприкінці минулого літа до нас один торговець почав наїжджати. Багатий. Поважний. Спочатку один раз з'явився за горщиками-мисками, потім — знову, за глечиками великими, потім — за дрібними, а потім… потім знову. І знову. І знову. Начебто йому сотню воїнів прогодувати треба… І начебто вони посуд щодня б'ють, після обіду. Він приїжджав часто, особливо, коли мама бувала в крамниці замість батька, й завжди що-небудь купував. Я теж там крутилася часом і бачила, як він із мамою говорив… Разів зо два передавав їй якісь згортки. Вона їх ховала під підлогою у своїй кімнаті. І, — Ола знову затнулась, — я… Одного разу забралася туди й подивилась. Там було намисто із зеленими камінчиками. Гарне… — дівчинка знову зітхнула. — Я його приміряла навіть, біля дзеркала покрутилася трішки. За цим мене мама й застала. Я думала, вона розсердиться, а вона обійняла мене й попросила нікому не говорити про це намисто, якщо я її люблю, особливо батькові. Що це, мовляв, подарунок від тітоньки. Я кажу: «А що за тітонька така?» А вона мені: «Тітонька, дочка батькової сестри, від діда мого нещодавно приїхала на великому кораблі… Багата вона, й ось вирішила рідню свою розшукати… І хоче неждано всіх потішити».