— Попий, попустить, — дивився на дівчинку жалісливо. Ото горе випало дівчиськові! Ну й зміюка ж її матуся! Чоловіка й дочку, як сміття, відкинула й пішла… Нема того, щоб хоч дівчисько з собою взяти, рідна ж бо кров…
Ола жадібно припала до води. Випила майже півбаклаги, хлюпнула трохи собі на долоню, розтерла її по розпашілому обличчю й ніби заспокоїлася.
— А що за скарби й чому сюди прийшла? — запитав Інтар.
— Мені хлопці сусідські розповідали, — озвалася дівчинка, — нібито в Місті Примар, у зруйнованому храмі, скарб лежить. Тамтешній жрець, коли прийшла хвороба, зібрав там усе золото, всі гроші, все коштовне, що було в нього… І йому ще люди принесли на збереження, кажуть, у тім храмі була золота чаша з бірюзою. Храмова, для милостинь, дуже давня. Вона одна, кажуть, тисяч десять золотих коштувала!
Інтар присвиснув:
— Нічого собі!
— От я й хочу ці скарби знайти, — сказала Ола, — може, там вистачить грошей, аби викупити батька. Але я не можу тобі відразу половину пообіцяти…
Інтар махнув рукою:
— Та забудь ти про половину! Мені потрібно півсотні, я ж казав. І все. А скарб цей твій ми пошукаємо… От завтра, як розвидниться. Не знаю, де той храм, але він не голка, знайдеться.
— Спасибі, — Ола шморгнула носом і посміхнулася хлопчикові.
— Ти лягай, — Інтар поплескав по своїй згорнутій на кшталт подушки куртці. — Лягай поруч, удвох тепліше, бо вкритися нема чим.
Дівчинка так і зробила: лягла й пригорнулася до нього. Спати на підлозі було незвично, Ола незабаром відлежала собі всі боки, але хоч не сама в Місті Примар, і то добре…
Хлопчисько начебто й справді непоганий, і допоможе, як обіцяв. А раптом таки відшукається скарб? Тоді й батька викупити можна буде, і… Стомлена Ола не додумала до кінця й заснула, пригортаючись до Інтара. Жучок прилаштувався з іншого боку й теж грів дівчинку.
Розділ 7
По сході сонця діти вирушили на пошуки, але залишили Жучка вдома — стерегти речі Інтара й Олин ліхтарик.
Блукати мертвим містом рука в руці виявилося веселіше, ніж поодинці. Діти не обійшли й кількох вулиць, як помітили високу покрівлю храму, що підносився над будинками. Визначили напрямок, а дійти до нього виявилося не складно.
Храм, який стояв у невеликому дворику (тепер його розміри можна було вгадати за рештками низької кам'яної стіни) постраждав від вогню, людей, і часу менше за інші будинки. А може, просто був міцнішим… Принаймні й дах, і стіни виявилися цілими. Інтар і Ола ввійшли в напівтемний храм через порожній отвір дверей і зупинилися.
Тут, як і в кожному з храмів Кхаабра, панували свіжість і прохолода. Кам'яні плити підлоги, збляклий розпис на стінах і стелі… Храм, мабуть, побудували задовго до того, як ці квартали заселила біднота.
Але Інтар уже встиг помітити, як кхаабрці ставляться до храмів, і не сумнівався, що навіть із мідних грошей люди ці жертвували, скільки могли.
— І все-таки щоб тут була золота чаша… — промовив уголос. — Не віриться…
— Я чула, вона тут мало не тисячу років зберігалася, начебто її цьому храму подарувала якась знатна людина: чи тодішній правитель, чи хтось із його наближених… От за що — не знаю, — відгукнулася Ола. — Так що могла бути. Подарунки в храму ніхто не має права відібрати, та й жерці не повинні їх продавати — це закон.
— Ясно… І де ж тут скарб може бути?
Дівчинка огледілася:
— Хлопці казали — закопаний. Тільки тут кам'яна підлога… Навряд чи всередині.