Малуша мовчала, та й що вона могла сказати?
– От я й привіз її сюди, – сказав Добриня. – Нехай, думаю, буде біля мене тут, на Горі. А далі, вже коли привіз, замислився: що мені з нею діяти? Роботу знайти – а де, жити сестрі треба – а куточка немає. От з гриднями надумали – нехай живе Малуша тут, на голубнику, разом з птахами, а їсть те, що лишається в моїй мисці.
Ярина подивилась на Малушу, що, опустивши руки, стояла перед нею, й тепла посмішка зігріла тепер обличчя старої ключниці. Їй сподобалось, що Добриня так просто й одверто розповів про свою сестру, подобалась їй і сама дівчина з великими карими очима, що так допитливо дивилась на неї.
І ще відчула Ярина, як болять у неї всі кості, пригадала розмову з княгинею Ольгою, подумала про те, що треба їй когось на підмогу собі брати, бо скоро-скоро зовсім працювати не зможе.
– А що, – замислившись, вголос проказала свої думки Ярина, – коли б я взяла твою Малушу до двору? Там і для неї робота знайдеться.
– Матінко ключнице, – крикнув Добриня, забувши, що всі гридні бояться й цураються Ярини, – та коли б ти взяла її до двору, я б тобі дякував, доки живу, довіку!
– Не треба мені дякувати, – зітхнула Ярина, – там у дворі дівчині також буде нелегко. Поки мала – небагато роботи з неї запитаю, більша стане – ой, багато доведеться працювати. А ти не боїшся, Малушо, йти до княжого двору?
– Не боюсь, – тихо відповіла дівчина.
– То приведи її завтра рано-вранці до мене, там біля терема є хижа. Та обмий її, чисту сорочку одягни. Чи є в тебе сорочка? – запитала вона в Малуші.
– Є сорочка! – радісно відповіла Малуша, пригадавши про материн вузлик.
– Буть по цьому, – промовила ключниця й рушила стежкою до терема.
4
Ще було далеко до світання, коли хтось кілька разів штовхнув Малушу в плече. Не розуміючи, де вона опинилась, хто її будить, здригаючись від холодного повітря, що струмувало навкруг, вона заходилась обома руками протирати очі.
– Ходімо, Малко, скоро вже день… – почула вона знайомий голос.
Аж тоді Малуша зрозуміла, що сидить вона на голубнику, пригадала минулі дні, і особливо останній день, коли вони з братом зустріли в саду ключницю Ярину і коли Добриня пообіцяв їй вранці привести сестру до княжого двору.
– Я зараз… зараз… – прошепотіла Малуша, миттю схопилась на ноги, у темряві знайшла вузлик – материн дарунок, – швидко одягла чисту вишивану сорочку, обгорнулась плахтиною, завинула пояс, перевірила, чи не повипадали з вух її усерязі[51] із зеленими камінчиками, взула постоли й стрибнула на землю, де вже стояв і нетерпеливився Добриня.
– То й пішли! – глухо сказав він.
Було непривітно, похмуро, сіро. Із-за стін города, від Дніпра, виривався й проймав тіло гострий вітер, низько над Горою, торкаючись дахів теремів, пливли й сіяли мряку важкі хмари, з трав бризкала холодна роса.
Але Малуша не зважала на вітер і мряку, думи її летіли в терем, де судилося їй служити. Вона уявляла його високі світлиці, княгиню Ольгу й різних князів у білих одежах, у золоті, сріблі, багато речей, назви яким не знала, і все те було високе, світле, блискуче.
Серед багатства й блиску вона бачила й себе. Правда, Малуша стояла десь у куточку тонкою бадилинкою, коли йшла – ніхто її не помічав, коли говорила – голосу її не було чути.
– Ти ж слухайся Ярини, – тихо радив, крокуючи поперед сестри, Добриня. – Жона вона могутня, дужа, у неї ключі від усіх теремів – ключниця самої княгині Ольги.
– Я слухатимусь, – відповіла Малуша, швидко ступаючи по траві, з якої бризкала й сікла голі ноги холодна роса.
Так вони дійшли до княжого терема, де зустріли нічних сторожів. Добриня їх знав, це були його ж друзі – гридні, і тому перекинулись з ним кількома словами. А потім Добриня взяв Малушу за руку й швидко повів її округ княжого терема, на задвірки.
Там, хоч ніч ще не минула, було людно й шумно, біля клітей ворушились постаті чоловіків і жінок, десь форкали коні, бряжчало залізо, подекуди у віконницях і дверях світились вогники.
На один з цих вогників і пішов Добриня. Зупинився перед якоюсь хижею.
– Ти стій тут, – сказав він, – і жди мене.
І зник у дверях хижі, де чулись голоси й горів вогонь.
Коли Малуша залишилась сама, їй стало дуже страшно. Знала, куди привів її Добриня, а все ж їй здавалось, що з темряви от-от вирне якась потвора й схопить її. Найбільше ж вона боялась того, що Добриня, повернувшись, скаже, що роботи для неї тут немає, що її не візьмуть до княжого двору… І через те почала тремтіти від холоду, вітру й дощу так, що аж зуби цокотіли.