– Часом і вночі кличуть до терема, – сказала Ярина, показавши рукою на двері. – Як захочеться матінці княгині. Але де мені тебе покласти? – безпорадно озирнулась вона.
– Я ляжу долі, – відповіла Малуша. – Звикла я й дома так спати.
– Ну, то й лягай, – згодилась Ярина, – все ж ліпше буде, ніж на голубнику.
Вона підняла ляду скрині, дістала ряднину, взяла з свого ложа узголовник і дала все це Малуші.
– Стелись і спи, – ласкаво додала ключниця, – нам, унотько[52], треба рано вставати.
Малуша рада була лягти де завгодно. Сказали б – спала просто на землі. І зараз вона швидко постелилась, зняла постоли й пояс, подумала й вийняла усерязі із зеленими камінчиками, поклала все це недалеко від себе на землю й лягла сама на ряднині.
Деякий час вона чула, як десь недалеко, одразу за хлівиною, ходять люди, кілька разів долинули грубі голоси десь із-за стіни, з княжого терема. Перед нею виринуло обличчя ключниці Ярини, що сиділа, одкинувшись головою до стіни, на ліжку й дивилась на місяць. Потім сон підхопив Малушу й поніс на своїх крилах у тьмяні простори.
Ключниця бачила, як швидко заснула Малуша, чула її рівне дихання, але сама не могла спати. Вона сиділа й згадувала, як колись привезли її на Гору і як вона спала тут, у хлібині, на тому ж місці, де спить Малуша.
Місячний промінь повз по долівці, дійшов до голови Малуші, освітив її бліде, спокійне обличчя, заплющені очі, уста, переповз ще трохи й зупинився на постолах, поясі й усерязях, запаливши в камінцях таємничі зелені вогники.
Ключниця Ярина довго дивилась на ці звабні вогні. Що віщує дівчині цей камінь? Потім ключниця стала на коліна, помолилась за себе і поклала хрест за дівчину.
Малуші щастило. Ярина мала під своєю рукою чимало дворян – у княжому теремі, біля клітей, скрізь у дворі. І на кухні в неї була дівчина-переяславка Пракседа – тямуща, метка, напрочуд красива. А все ж ключниця приголубила саме Малушу, повірила їй, а відтак зробила й своєю помічницею. Чому так сталось – хто знає, певне, полюбилась вона ключниці Ярині.
Через те, куди б Ярина не йшла і що б не робила, завжди брала з собою тільки Малушу. У кліті, в комори, в медуші й бретяниці – скрізь вона йшла з Малушею, те показувала, те веліла взяти.
Малуша побачила й князів, кроки яких і голоси до них тільки долітали. Побачила вона їх з темної кухні, здалеку, затамувавши подих, схопившись руками за соху, що підпирала стелю. Малуша бачила, як відчинились двері і до стравниці зайшла літня жінка у темній, сріблом шитій одежі, два юнаки у світлих, підперезаних широкими поясами свитках, високий, статний воєвода з довгими сивими вусами, з мечем коло пояса, ще кілька старих чоловіків у чорних платнах, із золотими гривнами на шиях.
Малуша не знала нікого з них, але Пракседа, горда з того, що знає більше, ніж Малуша, і що може цим похвалитись, пояснювала:
– Ота жінка – княгиня, воєвода – Свенелд, у чорному – бояри, а юнаки – княжичі: з світлим волоссям – Святослав, темний – Уліб… який тобі більше подобається? Мені – Уліб… Адже він кращий від Святослава!
Малуша нічого їй не відповіла, бо з стравниці до кухні раптом вбігла ключниця Ярина.
– Чого ви шепчетесь? – гримнула вона на них. – Давайте ложки, ти, Пракседо, наливай миски. Та хутчіш, хутчіш!
Так того ранку Малуші й не довелося ще раз кинути погляд у стравницю. Діла у них на кухні вистачало.
Невдовзі після цього Ярина захворіла. Звичайно, причиною цього була старість, літа, але найбільше важило, мабуть, те, що почалась осінь, негода, сльота. То для Малуші в хлівині ключниці був рай, а Ярині з хворими кістьми слід було б жити вже в теплі та дозвіллі. Не в теремах, а бодай у теплій хижі. В одну з ночей Ярина почала нестримно кашляти, горіла вогнем.
Малуша доглядала стару, всю ніч не спала, подавала їй воду, клала до голови мокрий убрус.
Пізно вночі ключниця сказала:
– Мабуть, доведеться тобі, Малко, стати на моє місце в стравниці.
– Що ти? Що ти? – спробувала заперечити Малуша.
– Мовчи! – суворо промовила Ярина. – Знаю, що говорю. Скажи краще, чи зумієш?
– Коли велиш, все зроблю.
І, лежачи на твердому своєму ліжку, Ярина довго розповідала, як годиться входити до стравниці, вклонятись князям, подавати їм страви.
Малуша сиділа біля ліжка, все слухала й запам’ятовувала, хоч часом їй здавалося, що ключниця Ярина розповідає все це їй не при своєму умі, а марить у тяжкій хворобі.