– Вставайте! – промовила Ольга.
Тоді княжий терем ожив, на сходах і в палатах з’явились тіуни, ябетники, гридні, дворяни; вони тягли міхи, клумаки, горнці, корчаги, котили барила. Шум і крики вирвалися з терема, де біля ґанку вже напоготові стояли вози, іржали засідлані коні. Десь у темряві біля Подольської вежі вже рипіли жеравці на мосту, гукали сторожі. У промінні смолоскипів вози рушили з місця, захрипіли коні під князями й воєводами. Похід, як велетенський полоз, вповз у ворота, витягнувся мостом і зник у темряві ночі.
Княгиня Ольга обережно зійшла по походні на лодію і, спираючись на плечі родичок і гребців, пройшла до керма, де для неї приготовлений був куточок.
Зупинилась перед цим куточком і уважно його оглянула: там був застелений хутром поміст, на якому можна сидіти й лежати, дощані загородки мали захищати княгиню від вітру й хвиль, дашок згори – від дощу. Це був непоганий куточок, княгині він сподобався, вона сказала:
– Що ж, якось доїдемо!
А потім згадала ще про щось, торкнула рукою завісу попереду, якою можна було відгородити куточок від цікавих очей тих, що сиділи в човні, засунула її й розсунула.
– І це добре! – діловито додала вона. – Дорога далека!
Аж тоді рішуче ступила у свій куточок, сіла, тугіше зав’язала шаль на голові, підняла комір, сховала руки в широкі рукави.
– Закутайте мені й ноги! – звеліла служницям.
І вони хутром закутали їй ноги, обмостили княгиню.
Усі на березі розуміли, що настала остання хвилина перед від’їздом, і замовкли, заніміли. Зовсім недалеко від лодії княгині стояв на кручі й неспокійно торгав червоним чобітком правої ноги пісок, що осипався й осипався у воду, Святослав. За ним стояли Уліб, воєводи й бояри на чолі з Свенелдом, чимало мужів з Гори, тіунів, огнищан.
Окремо й далі від них, між рідких кущиків верболозу й молочаїв, товпились дворяни, серед яких можна було помітити й Малушу. Була вона сторожка й стривожена, ніби боялась, що княгиня от-от її покличе.
Ще вище, над самим шляхом, що вився між ярів до Києва, стояли гридні, дружинники, візники, збилось чимало возів, коні гризли молоду пашу.
А княгиня все сиділа в лодії, як на санях перед далекою дорогою: сувора й замислена.
– Ну, – промовила нарешті, – то й рушаймо!
– Рушаймо! Рушаймо! – загомоніли на лодіях.
– Рушають! – озвався берег.
Лодійні майстри піднімали укоті[82], на березі кидали мотузи, якими лодії були прив’язані до дерев, над насадом важко піднялися, затріпотіли в повітрі й надулися, набрякли кропив’яні вітрила, одна за одною лодії, насади, однодеревки стали одриватись від берега.
– Матінко, Перун! Дажбог!!! – хапались за насади й кликали на поміч усіх богів родичі княгині й служниці.
Вона зиркнула на них сердитими очима й одвернулась – сиділа біля керма першої лодії похмура й мовчазна, дивилась на неспокійне голубе плесо, що між зелених берегів снувалось до пониззя.
Віяв горішній вітер, і лодії швидко тікали від Вітичевої гори. Ось вони стали завертати до острова під лівим берегом, ось, витягнувшись ключем, зникли одна за однією в голубій імлі.
Аж тоді на кручах, де всі стояли в мовчанні, заходили, рушили, заговорили. Княжич Святослав скочив на коня й подався з дружиною. Воєводи кликали своїх гриднів і також стрибали на коней, бояри вилазили на вози й вмощувались на сіні. У кого ж не було чим їхати, той рушив пішки. Разом з дворянами пішла й Малуша.
Проте на кручі залишилось ще трохи людей, що, либонь, хотіли перепочити на зеленому дозвіллі, над голубим Дніпром, а може, про дещо й поговорити.
Тут були князь переяславський Добислав, що тільки-но вирядив з княгинею жону свою Сбиславу, тисяцький з Родні Полуян, старі воєводи Ігореві Бождан і Остер.
– Що б сказав князь Ігор, – засміявся, показавши свої щербаті зуби, воєвода Бождан, – коли б то бачив, яка рать вирушає на Царгород…
– Мовчи, – хитро підморгнув до нього воєвода Остер, – бо з цією раттю послав свою жону й князь наш переяславський.
– А що, коли й моя жона, – сказав князь Добислав. – Щоб сам посилав її, то тільки на спис до Перуна. Звеліла княгиня Ольга – то і поїхала моя Сбислава. Нехай їдуть, рать…
Усі засміялись, уявивши, як зараз лодії пливуть Дніпром і веде їх княгиня Ольга.
– Не так ходили ми колись супроти ромеїв, – роздратовано мовив воєвода Бождан, пригадавши, як стояли вони з князем Ігорем під стінами Константинополя, і подивився старечими, але світлими голубими очима на далекі простори за Дніпром.