– Зустрічають? – дивувався хтось.
– Не зустрічають, а обдивляються, – відповіли йому бувалі вої.
Проте це нікого не турбувало. Обдивляються, нехай і обдивляються – нічого вони на руських лодіях не побачать. Усі спрямували погляд на Золотий Ріг, берег по праву руку, а найбільше на півострів, що ліворуч заходив далеко в море.
На цьому півострові, за сірими стінами і чотирикутними високими вежами з переходами й містками, що, здавалося, виростали з скелястого кам’яного берега, на семи зелених горах розкинулось велике місто Візантіон, як називали в давнину тогочасний Новий Рим Східної імперії – Константинополь. З лівого боку, на ріжку півострова, над самим морем, виднілись між струнких кипарисів палаци імператорів ромеїв, церкви й собори з позолоченими банями й хрестами. Над усе ж височіла, ніби висіла в голубому небі, Свята Софія. І всюди були стіни й стіни, що їх, за переказами греків, допомагали будувати боги Аполлон і Посейдон. Та що казки? Насправді ж нелюдською працею своїх рабів поставили їх імператори Нового Риму – Костянтин Великий, Феодосій Перший і Другий, Іраклій, Феофіл і наступники їхні. Зараз нові імператори також сиділи там, за стінами. Далі ж від їхніх палаців город мав інший вигляд. Ніби по східцях, круто підіймаючись вище й вище, там громадились будівлі і церкви; сірі, похмурі, невеселі, вони тягнулись до самого обрію, зливались з хмарами.
Побачили гості з Києва й Суд, що в червонкуватому світлі загасаючого дня справді нагадував золотий ріг. Широка горловина його виходила до моря, вузький ріжок губився десь серед рівнини й лісів; і лодії руські довго пливли цією затокою, поки не зупинились проти монастиря Мами[92], де звичайно зупинялись руські купці й гості.
У цю вечірню годину в Золотому Розі від безлічі кораблів з усього світу, що, поклавши укоті, спочивали на його рівному плесі, не видно було й води. Тут були судна, що пройшли важкий і довгий шлях Руським морем, – на них їхали купці з держави Шахарменів, з Ширвану, Ховерезма, Багдада, Кашгара і навіть китайського Чанваня. Поряд з ними похитувались кораблі, що прибували з Пелопоннесу, Аравії, Єгипту й інших полуденних земель. А були ще й кораблі, які прибули через Середземне море з кінця світу – із західного океану, із закинутих серед нього островів. На кораблях лунали різні голоси й різні язики заморських гостей; уже тут, на воді, вони обмінювались, купували щось і продавали, торгувались.
Поки зайшло сонце й з лодій кинули укоті, княгиня, купці руські й сли побачили берег за Золотим Рогом – Перу, що нагадувало передграддя Києва. Там подекуди височіли церкви й вежі, одна з яких, вежа Христа, стояла над самим морем навпроти ріжка півострова; видно було там убогі хижі, землянки, поля й городи, печери в скелях, помости, на яких будували кораблі. А ген далеко в останніх проміннях теплого сонця ніжно голубіли гори.
Коли лодії зупинились, до них одразу ж пристало кілька човнів, а з них зійшли руські купці, що прибули з Києва раніше від княгині і вже два тижні стояли тут, на Суді.
Купці були дуже раді, що тут, на чужині, побачили людей з рідної землі. А ще більше зраділи, коли дізналися, що з лодіями прибула й княгиня Ольга. Вони негайно ж підпливли до неї, низько вклонились, привітались, заходились скаржитись і нарікати.
– Матінко княгинє! – бідкались вони. – Гинемо! Захисти нас, заступись!..
Купці стояли навпроти княгині в лодії, що колихалась від легкої хвилі, й говорили:
– Зачинені, замкнені для нас ворота Царевого города. Для інших гостей – з Єгипту, Азії, іспанців, а хоч і франків – вони розкриті. А хіба ми для них гості? Привезли ось у Царгород своє добро – хутра, мед, віск, – все як золото, хотіли взяти те, в чому у нас на Русі є надоба, і мати хоч невеликий прирост. А вони нас, тільки-но стали ми на Суді, повели до єпарха[93], сказали свою ціну, а ціна ця така, що один збиток. І хоч-не-хоч – продавай, бо один тільки місяць маєш право стояти на Суді. А якщо не розпродав свого товару, то єпарх що хоче з ним зробить, і можеш ти в одних тільки портах додому повернутись.
Знову ж, – вели далі купці, – коли вже продамо ми за безцінок свій товар, то хіба можемо купити, що бажаємо? Та ні ж, матінко княгинє, нам продають тільки те, що дозволить єпарх і що їм самим непотрібне: шовк – найгірший, оксамит – прілий, і то кожен має право купити тільки на п’ятдесят золотників. От вина, мастики та парфумів бери в них скільки хочеш. А ми що ж, приїхали сюди вино пити, натирати мастикою тварі чи бороди, вибачай, княгинє, парфумити? Отак ми й доторгувалися. У лодіях лежать оксамити, маємо мастики й парфуми, ходимо, як сама бачиш, під винним духом, а вже цареві мужі нас з Суду виганяють, ніби ми пси якісь. З чим поїдемо на Русь?