(Звідки я міг знати, що димова шашка виявиться дефектною?)
Ніколи в житті він не був навмисне злонаміреним, коли бував тверезим.
(Окрім як тоді, коли ти ледь не вбив Джорджа Гетфілда.)
— Ні! — вигукнув він у темряву. І з силою обрушив кулаки собі на стегна, і знову, і знову, і знову, і знову.
Венді сиділа біля вікна в м’якому кріслі, тримаючи Денні, обнімаючи його, нашіптуючи йому ті самі старі недолугі слова, що їх, яким би чином потім не обернулася справа, ніяк не пригадати. Він сидів, зібгавшись, у неї на колінах, не виказуючи ні протесту, ані радості, наче паперовий силует самого себе, і навіть його очі не ворухнулися в бік дверей, коли десь у коридорі викрикнув «Ні!» Джек. Збентеження трохи відступило з голови Венді, але поза ним їй тепер відкрилося дещо ще гірше. Паніка.
Це зробив Джек. Щодо цього сумнівів вона не мала. Його заперечення для неї нічого не значили. Вона вважала цілком можливим, що Джек намагався вдавити Денні вві сні, точно так, як він уві сні розбив той радіоприймач-передавач. У нього якогось роду порушення. Але що ж їй з цим робити? Вона не може вічно сидіти, замкнувшись тут. Їм треба їсти.
Насправді було лише одне питання, і його з усією холодною прагматичністю поставив внутрішній голос, голос її материнства, голос, який набрав прохолодної розсудливості, щойно вийшовши за межі замкненого кола матері і дитини і спрямувавшись на Джека. То був голос, що нагадував про самозбереження тільки після синозбереження, а питання було таким:
(«Фактично, наскільки він небезпечний?»)
Джек заперечував, що він це зробив. Його нажахали синці, нажахала непіддатлива відцураність Денні. Якщо це зробив Джек, відповідальною була якась окрема частина його єства. Той факт, що він зробив це уві сні, — якимсь моторошним, збоченим чином — надавав трохи оптимізму. Чи не існує шансу довіритися йому, щоби він вивіз їх звідси? Щоби доправив їх униз і геть подалі. А після того…
Але вона не уявляла для себе з Денні чогось дальшого, аніж безпечно дістатися до кабінету доктора Едмондса в Сайдвіндері. Взагалі-то, й не було особливої потреби уявляти їй щось далі. Венді цілком достатньо було теперішньої кризи, щоби займати її всю цілком.
Вона наспівувала Денні, колисаючи його біля грудей. Її пальці в нього на плечах відчули, що майка на ньому волога, проте інформацію про це вони не потурбувалися передати їй в мозок повнішу за просто перебіжний сигнал. Якби це до неї дійшло, вона могла б згадати, що руки Джека, коли він у офісі обнімав її і ридав у неї на плечі, були сухими. Це могло подарувати їй перепочинок. Але її розум усе ще займало інше. Рішення мусило бути прийняте — провадити переговори з Джеком чи ні?
Фактично, тут не вбачалося вибору. Вона нічого не могла вдіяти сама, навіть знести Денні донизу чи звернутись по допомогу по ГЧ-радіо. Син пережив потужний шок. Його треба якомога швидше вивезти звідси, поки не розвинулося невідворотне ушкодження. Вона не дозволяла собі думати, що невідворотне ушкодження там уже могло бути.
Але вона не переставала болісно роздумувати, шукаючи іншої альтернативи. Вона не хотіла допускати Денні знову в межі досяжності Джека. Тепер вона розуміла, що прийняла одне хибне рішення, коли пішла проти власних чуттів (і чуття Денні), дозволивши снігу замкнути їх тут… заради Джека. Інше хибне рішення було, коли вона відхилила плановане нею розлучення. Тепер її мало не паралізувала думка, що вона може зробити чергову похибку, таку, про яку жалітиме щодня всю решту свого життя.
У готелі не було вогнепальної зброї. У кухні на магнітних смугах висіли ножі, але між ними і нею був Джек.
У своїх зусиллях прийняти правильне рішення, знайти альтернативу, вона не усвідомлювала гіркої іронії власних думок: лише якусь годину тому вона спала, твердо упевнена, що все з ними гаразд, а невдовзі стане ще краще. А зараз вона зважувала можливість застосування різницького ножа проти свого чоловіка, якщо він намагатиметься чіплятися до неї і її сина.
Врешті-решт, тримаючи Денні на руках, вона підвелася, ноги в неї дрижали. Іншого шляху не було. Їй доведеться припустити, що Джек, коли він не спить, це Джек при здоровому розумі і він допоможе їй доправити Денні до Сайдвіндера, до доктора Едмондса. А якщо Джек спробує зробити будь-що поза допомогою, тоді хай береже його Бог.
Вона підійшла до дверей і відімкнула їх. Піддавши Денні собі вище на плече, вона прочинила двері й вийшла в коридор.
— Джеку? — погукала вона нервово і не отримала відповіді.