О, Боже, йому стало так страшно, що це займе зовсім небагато часу.
— Я не можу виграти, — промовив він, і то дуже тихо. Саме так. Це все одно, що намагатися викладати пасьянс без одного туза в колоді.
Зненацька він нахилився над моторним відсіком «Скі-Ду» і висмикнув магнето. Воно піддалося з нудотною легкістю. Якусь мить він дивився на нього, а потім пішов до задніх дверей реманентного складу і відчинив їх.
Звідси ніщо не затуляло вид на гори, картинно красиві в променисто яскравому світлі ранку. Незаймане снігове поле здіймалося вгору до перших сосон, приблизно на милю звідси. Він пожбурив магнето якомога подалі у сніг. Воно полетіло набагато далі, ніж мусило б. На місці його падіння спурхнула хмарка снігу. Легкий вітерець відніс снігові гранули вбік, на нове місце упокоєння. Розсіюйся там, я кажу. Нема там на що дивитися. Усе скінчено. Розсіюйся.
Він почувався умиротвореним.
Він ще довго стояв в одвірку, дихаючи добрим гірським повітрям, а потім міцно зачинив ці двері й рушив назад, вийшов через інші, щоби сказати Венді, що вони залишаються. По дорозі він затримався і покидався сніжками з Денні.
Розділ тридцять четвертий
Живоплоти
Уже було двадцять дев’яте листопада, третій день після Дня подяки. Останній тиждень був гарним, а святкова вечеря найкращою, яку бодай-колись мала на День подяки їхня родина. Венді чудово засмажила індичку Діка Хеллорана, але вони встигли наїстися як не луснути, тож навіть зблизька не підступились до зруйнування святкової птиці. Джек простогнав, що їм доведеться до кінця зими їсти цю індичку — індичка з вершками, індичка у сендвічах, індичка з локшиною, індичка з сюрпризом.
— Ні, заперечила йому Венді, злегка усміхаючись. — Тільки до Різдва. Тоді в нас буде каплун.
Джек з Денні простогнали разом.
Ті синці, що були на шиї у Денні, вже зійшли, а з ними, здавалось, розвіялися і їхні страхи. Пополудні в День подяки Венді покатала Денні навкруги на санчатах, поки Джек працював над своєю п’єсою, що тепер уже була майже доробленою.
— Тобі все ще лячно, доку? — спитала вона, не знаючи, яким чином поставити це запитання менш прямолінійно.
— Так, — просто відповів він. — Але тепер я тримаюся в безпечних місцях.
— Твій тато каже, що рано чи пізно лісові рейнджери здивуються, чому ми не виходимо на зв’язок по ГЧ-радіо. Вони приїдуть подивитися, чи не трапилося чогось поганого. Тоді ми зможемо спуститися вниз. Ти і я. А татові дамо можливість доробити тут зиму. Він має на це важливі причини. У певному сенсі, доку… я знаю, тобі це важкувато зрозуміти… ми опинилися тут у глухому куті.
— Так, — дипломатично відповів він.
Пополудні цього осяйного дня батьки були нагорі, і Денні розумів, що вони там кохалися. Зараз вони дрімали. Він знав, що вони почувались щасливими. Його матері все ще було трохи лячно, а от настрій батька був дивним. Було таке відчуття, ніби він зробив щось дуже важке, і зробив це правильно. Але Денні не вдавалося розібратися, чим саме було оте щось. Батько стеріг ту річ ретельно, навіть у власній голові. Як таке можливе, дивувався Денні, радіти зробленому тобою і водночас так цього соромитися, що намагатися про нього не думати? Його бентежило це питання. Він не думав, що таке можливе… в нормальному розумі. Найнаполегливіші промацування ним батька давали йому тільки тьмяну картинку, як щось, схоже на восьминога, вихором злітає в невблаганне синє небо. І в обох випадках, коли він достатньо сильно зосереджувався, щоби цього дістатися, тато раптом починав дивитися на нього пронизливо й лячно, ніби він розумів, що зараз робить Денні.
Зараз Денні був у фойє, готуючись вийти надвір. Він часто виходив гуляти, беручи з собою санки або надягаючи снігоступи. Йому подобалося вибиратися з готелю. Коли він перебував надворі, на сонячному світлі, здавалося, ніби якийсь тягар спадає йому з плечей.
Він підтягнув стілець і, ставши на нього, дістав з шафи в бальній залі свою парку й утеплений комбінезон, а потім, сівши на стілець, їх одягнув. Чобітки стояли в ящику для взуття, він взув їх, а коли шнурував і зав’язував сирицеві поворозки акуратними бабусиними вузлами, від зосередження в нього аж язик висунувся і стирчав у кутку рота. Натягнувши рукавиці і лижварську маску, Денні був готовий.