— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це така проблемка, коли…
— Йо, я знаю, що таке епілепсія.
— Справді?
— Звісно. Там був один хлопчик, у моєму дитсадку, у Вермонті — я ходив до дитячого садка, коли ще був малим, — і в нього вона була. Йому не можна було користуватися флешбордом.
— А що воно таке, Денні? — Лікар ввімкнув машину. По графленій паперовій стрічці почали кривуляти тоненькі лінії.
— На флешборді, там такі лампочки, всі різних кольорів. А коли його вмикаєш, деякі з них спалахують, але не всі. І ти мусиш порахувати кольори, а якщо натиснеш правильну кнопку, ти можеш його вимкнути. Брент не міг ним користуватися.
— Це тому, що яскраві спалахи ламп інколи провокують епілептичний пароксизм.
— Ви хочете сказати, що від флешборда Брента могло перемкнути?
Едмондс із медсестрою обмінялися зачудованими поглядами.
— Дещо брутально, проте точно висловлено, Денні.
— Що?
— Я кажу, що ти правий, хоча замість «перемкнуло» треба говорити «стався приступ». Це не гарно… Гаразд, а тепер лежи тихо, як мишка.
— Окей.
— Денні, коли в тебе трапляються оті… хай би чим вони не були, тобі тоді коли-небудь пригадуються ті палахкі вогники, які ти бачив раніше?
— Ні.
— Якісь дивні звуки? Дзвеніння? Або теленькання, як з дверного дзвінка?
— Нє-а.
— А як щодо дивних запахів, можливо, як від помаранчів або тирси? Або запаху, ніби щось гниле тхне?
— Ні, сер.
— А буває подеколи так, щоби перед тим, як зомлієш, тобі хотілось заплакати? Навіть якщо ти не відчуваєш печалі?
— Аж ніяк.
— Тоді чудово.
— У мене епілепсія, докторе Білл?
— Я так не думаю, Денні. Тільки лежи спокійно. Ми вже майже закінчили.
Машина буркотала й рипіла перами ще хвилин зо п’ять, а потім доктор Едмондс її вимкнув.
— Готово, хлопче, — промовив Едмондс жваво. — Нехай Селлі зніме з тебе електроди, а тоді заходь до іншої кімнати. Я хочу трохи з тобою побалакати. Гаразд?
— Атож.
— А ти, Селлі, перед тим як йому зайти, зроби-но хлопцю ін’єкційну шкірну пробу.
— Добре.
Едмондс відірвав той довгий скрутень паперу, що виштовхнула з себе машина, і, дивлячись на нього, пішов до сусіднього приміщення.
— Зараз я уколю тобі руку, трішечки, — сказала медсестра після того, як Денні натягнув на себе штани. — Так ми переконаємося, що в тебе нема туберкульозу.
— Мені таке вже робили у школі, лише минулого року, — повідомив Денні, не плекаючи великої надії.
— Але це ж було доволі давно, а ти тепер уже великий хлопчик, правда?
— Гадаю, що так, — зітхнув Денні, простягаючи їй на заклання свою руку.
Надівши сорочку і взувшись, він пройшов крізь зсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс, сидячи на краєчку свого столу, задумливо гойдав ногами.
— Привіт, Денні.
— Привіт.
— Ну, як зараз твоя рука? — показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.
— Доволі добре.
— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.
— Так, сер.
— Дене, розкажи мені про Тоні.
Денні переступив з ноги на ногу.
— Він просто мій невидимий друг, — сказав він. — Я його вигадав. Щоби не скучно було…
Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.
— Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.
Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А — Б, таємно; В — Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.
Він обережно промовив:
— Я не знаю, ким є Тоні.
— Він твого віку?
— Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.
— То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?
— Так, сер.
— І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?
— Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.
— Яке саме різне?
— Ну… — Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.