Выбрать главу

— Наприклад, чи нема в тебе епілепсії. Це така проблемка, коли…

— Йо, я знаю, що таке епілепсія.

— Справді?

— Звісно. Там був один хлопчик, у моєму дитсадку, у Вермонті — я ходив до дитячого садка, коли ще був малим, — і в нього вона була. Йому не можна було користуватися флешбордом.

— А що воно таке, Денні? — Лікар ввімкнув машину. По графленій паперовій стрічці почали кривуляти тоненькі лінії.

— На флешборді, там такі лампочки, всі різних кольорів. А коли його вмикаєш, деякі з них спалахують, але не всі. І ти мусиш порахувати кольори, а якщо натиснеш правильну кнопку, ти можеш його вимкнути. Брент не міг ним користуватися.

— Це тому, що яскраві спалахи ламп інколи провокують епілептичний пароксизм.

— Ви хочете сказати, що від флешборда Брента могло перемкнути?

Едмондс із медсестрою обмінялися зачудованими поглядами.

— Дещо брутально, проте точно висловлено, Денні.

— Що?

— Я кажу, що ти правий, хоча замість «перемкнуло» треба говорити «стався приступ». Це не гарно… Гаразд, а тепер лежи тихо, як мишка.

— Окей.

— Денні, коли в тебе трапляються оті… хай би чим вони не були, тобі тоді коли-небудь пригадуються ті палахкі вогники, які ти бачив раніше?

— Ні.

— Якісь дивні звуки? Дзвеніння? Або теленькання, як з дверного дзвінка?

— Нє-а.

— А як щодо дивних запахів, можливо, як від помаранчів або тирси? Або запаху, ніби щось гниле тхне?

— Ні, сер.

— А буває подеколи так, щоби перед тим, як зомлієш, тобі хотілось заплакати? Навіть якщо ти не відчуваєш печалі?

— Аж ніяк.

— Тоді чудово.

— У мене епілепсія, докторе Білл?

— Я так не думаю, Денні. Тільки лежи спокійно. Ми вже майже закінчили.

Машина буркотала й рипіла перами ще хвилин зо п’ять, а потім доктор Едмондс її вимкнув.

— Готово, хлопче, — промовив Едмондс жваво. — Нехай Селлі зніме з тебе електроди, а тоді заходь до іншої кімнати. Я хочу трохи з тобою побалакати. Гаразд?

— Атож.

— А ти, Селлі, перед тим як йому зайти, зроби-но хлопцю ін’єкційну шкірну пробу.

— Добре.

Едмондс відірвав той довгий скрутень паперу, що виштовхнула з себе машина, і, дивлячись на нього, пішов до сусіднього приміщення.

— Зараз я уколю тобі руку, трішечки, — сказала медсестра після того, як Денні натягнув на себе штани. — Так ми переконаємося, що в тебе нема туберкульозу.

— Мені таке вже робили у школі, лише минулого року, — повідомив Денні, не плекаючи великої надії.

— Але це ж було доволі давно, а ти тепер уже великий хлопчик, правда?

— Гадаю, що так, — зітхнув Денні, простягаючи їй на заклання свою руку.

Надівши сорочку і взувшись, він пройшов крізь зсувні двері в кабінет лікаря Едмондса. Едмондс, сидячи на краєчку свого столу, задумливо гойдав ногами.

— Привіт, Денні.

— Привіт.

— Ну, як зараз твоя рука? — показав він на ліву, нещільно забинтовану руку Денні.

— Доволі добре.

— Добре. Я подивився твою ЕЕГ, і вона мені здається чудовою. Але я хочу ще послати її моєму другу в Денвер, котрий заробляє собі на життя читанням таких речей. Просто хочу мати певність.

— Так, сер.

— Дене, розкажи мені про Тоні.

Денні переступив з ноги на ногу.

— Він просто мій невидимий друг, — сказав він. — Я його вигадав. Щоби не скучно було…

Едмондс розсміявся й поклав долоні Денні на плечі.

— Так само кажуть і твої мама з татом. Але зараз це між нами двома, хлопче. Я твій лікар. Розкажи мені правду, і я обіцяю не переповідати нікому, поки ти не даси мені на це свій дозвіл.

Денні поміркував. Подивився на Едмондса, а потім, ледь напружившись, зосередився і спробував вловити думки Едмондса чи бодай колір його настрою. І раптом отримав чудно заспокійливий образ його голови: картотечні шафи, їхні зсувні дверцята зачиняються одна по одній, з клацанням замикаючись. На маленьких табличках посередині кожних дверцят були написи: А — Б, таємно; В — Г, таємно; і так далі. Від цього Денні відчув себе трохи вільніше.

Він обережно промовив:

— Я не знаю, ким є Тоні.

— Він твого віку?

— Ні. Йому років одинадцять. Я думаю, він може бути навіть старшим. Я ніколи не бачив його зовсім зблизька. Він, можливо, вже достатньо дорослий, щоби кермувати машиною.

— То ти бачиш його тільки з якоїсь відстані, еге ж?

— Так, сер.

— І він завжди приходить перед тим, як тобі зомліти?

— Ну, я не зомліваю. Я ніби йду десь з ним. І він показує мені різне.

— Яке саме різне?

— Ну… — Денні хвилинку поміркував, а потім розповів доктору Едмондсу про татову валізу з усіма його рукописами, і про те, що перевізники зовсім не загубили її між Вермонтом і Колорадо. Вона була весь час там, просто під самими сходами.