(про ту машину)
(Деннііі…)
Але Тоні там не було. Тільки його голос. Та й той затихав, і Денні вирушив слідом за ним у темряву, падаючи перекидом у якусь чародійну діру між гойдливими мокасинами доктора Білла, повз якийсь гучний стукіт, ще далі якась ванна плавала беззвучно у пітьмі з чимось жахливим, що розсідалося в ній, повз якісь звуки, що нагадували ніжне дзеленькання церковних дзвонів, повз якийсь годинник під скляним куполом.
Потім у тій темряві кволо проткнулося прикрашене гірляндами павутиння якесь самотнє світло. В його слабенькому жеврінні проявилася кам’яна долівка, вогка й неприємна на вид. Звідкілясь, неподалік звідти, лунало якесь рівномірне, механічне ревіння, проте приглушене, не лячне. Присипляюче. Це та річ, що забудеться, подумав Денні з млявим здивуванням.
Коли його очі призвичаїлися до мороку, прямо перед собою він побачив Тоні, просто силует. Тоні на щось дивився і Денні напружив очі, побачити, що там таке.
(«Твій тато. Бачиш свого тата?»)
Звісно, він побачив. Хіба міг він його не впізнати, бодай навіть у цьому кволому світлі підвальної лампочки. Тато укляк на долівці, спрямувавши промінь ліхтарика на старі картонні коробки й дерев’яні ящики. Ті картонні коробки були старими, розкислими; деякі з них лопнули, вивергнувши з себе на долівку потоки паперів. Газети, книжки, якісь віддруковані шматки паперу, схожі на рахунки. Його тато з великим інтересом усе це розглядав. А потім тато підвів голову й посвітив ліхтарем в іншому напрямку. Його промінь напоровся на іншу книгу, таку велику, білу, перев’язану золотим шнуром. Нібито в обкладинці з білої шкіри. То був пам’ятний альбом. Раптом Денні схотілося негайно покликати тата, сказати йому, щоб не чіпав того альбому, що деякі книги не варто відкривати. Але тато вже пробирався в той бік.
Механічне ревіння, про яке він тепер уже здогадався, що це котел «Оверлука», який тато перевіряв по три-чотири рази кожного дня, перейшло у зловісне, ритмічне сіпання. Воно почало звучати немов… немов хтось там гупає. А запах вологої цвілі й зопрілого паперу тим часом перемінявся на щось інше… на задурливий, ялівцевий запах Отого Поганого. Він наче парою оповив його тата, коли той потягнувся по альбом… і вхопив його.
Тоні ховався десь у темряві
(«Це нелюдське місце плодить людей-монстрів. Це нелюдське місце
і знову й знову повторював те саме, незрозуміле.
плодить людей-монстрів»)
Знову падіння крізь темряву, тепер під акомпанемент важкого громового грюкання, яке більше не було ревінням котла, а було гахканням молотка, що з посвистом врізається в шовковисті шпалери, вибиваючи клуби вапняного пилу. Безпорадне зіщулення на синьо-чорному джунглевому килимі.
(Виходь)
(Це нелюдське місце)
(і отримай кару!)
(плодить людей-монстрів.)
З хаканням, що відлунювало йому в голові, він вирвав себе з тієї темряви. Його торкалися чиїсь руки, і спершу він смикнувся назад, гадаючи, що це та темна сутність «Оверлука» зі світу Тоні якимсь чином потрапила вслід за ним до світу реальних речей… та потім почулися слова доктора Едмондса:
— Усе гаразд з тобою, Денні. З тобою все гаразд. Усе чудово.
Денні упізнав лікаря, а потім і інтер’єр його кабінету. Його кинуло в дріж. Едмондс його обійняв.
Коли ця реакція почала вщухати, Едмондс запитав:
— Ти казав щось про монстрів, Денні… що то було?
— Це нелюдське місце, — промовив той утробним голосом. — Тоні мені розповів… це нелюдське місце… робить… робить… — він помотав головою. — Не можу згадати.
— Постарайся!
— Я не можу.
— То Тоні приходив?
— Так.
— Що він тобі показував?
— Темряву. Гупання. Я не пам’ятаю.
— Де ти побував?
«Дайте мені спокій! Я не пам’ятаю! Дайте мені спокій!»
Він почав безпорадно рюмсати, переляканий, зневірений. Усе те пропало, розчинилося, ставши липким, як жмут намоклого паперу, місивом, пам’ять стала недосяжною для прочитання.
Едмондс підійшов до водного кулера і налив йому в паперовий стаканчик води. Денні її випив, і Едмондс налив йому ще.
— Краще?
— Так.
— Денні, я не хочу тебе шантажувати… тобто дратувати цим. Але чи не міг би ти пригадати бодай щось до того моменту, як прийшов Тоні?
— Моя мама, — почав Денні повільно. — Вона хвилювалася за мене.
— Матері завжди хвилюються, хлопче.
— Ні… в неї була сестра, котра померла ще маленькою. Ейлін. Вона думала про те, як Ейлін збила машина, і через це хвилювалася за мене. Більше я нічого не пам’ятаю.