У старій збірці чарівних казок її відкриття було зображено з любов’ю до жахливих подробиць. Ця картина немов розпеченим залізом затаврувалася в пам’яті Денні. У кімнаті було кілька голів семи попередніх дружин Синьої Бороди, кожна на окремому п’єдесталі, підкочені очі блищать білками, роти широко роззявлені в беззвучному крику. Якимсь чином вони трималися, стоячи на стятих помахом дворучного меча шиях, а з їхніх п’єдесталів стікала кров.
Перелякана, вона розвернулася, щоби тікати з тієї кімнати і з замку, але побачила, що в дверях стоїть сам Синя Борода, палають його жахливі очі. «Я наказував тобі не заходити до цієї кімнати, — промовив Синя Борода, виймаючи з піхов свій меч. — На жаль, твоя цікавість виявилася такою ж, як і в інших семи, і, хоча я кохав тебе найдужче з їх усіх, кінець твій буде таким самим, як і в них. Приготуйся померти, капосна жінко!»
Денні туманно пригадувалося, що в цієї казки був щасливий кінець, але це здавалося таким незначущим поряд з двома панівними образами: шалено дражливі замкнені двері з якоюсь великою таємницею за ними і сама та жахлива таємниця, про яку нагадувалося не менш як з півдюжини разів. Замкнені двері, а за ними голови, відрубані голови.
Його рука потягнулася до дверної ручки, потягнулася майже крадькома. Він не мав уявлення, скільки часу він уже пробув тут, загіпнотизовано стоячи перед цими замкненими дверима делікатного сірого кольору.
(І ще, либонь, рази три, гадаю, я таки бачив дещо… гидкі речі…)
Але ж містер Хеллоран — Дік — він також казав, що не думає, ніби ті речі можуть бодай комусь вчинити зло. Вони, як ті лячні картинки в книжці, от і все. А може, він там нічого не побачить. Але з іншого боку…
Він пірнув лівою рукою собі до кишені, і вона видобула звідти майстер-ключ. Звісно ж, весь цей час той уже там лежав.
Він тримав ключ за причеплений до нього металевий квадратик, на якому друкованими літерами «Меджик Маркером» було позначено ОФІС. Він крутив ключ на його ланцюжку, дивлячись як той обертається й обертається. Так минуло кілька хвилин, і аж тоді він зупинився і встромив майстер-ключ у замок. Ключ сковзнув туди гладко, безперешкодно, немов він весь цей час хотів туди попасти.
(Мені здавалося, що я таки бачив дещо… гидкі речі, пообіцяй мені, що ти туди не заходитимеш.)
(Обіцяю.)
А обіцянка була, безумовно, дуже важливою. Проте цікавість свербіла йому скажено, наче отруйний плющ у такому місці, якого неможливо почесати. Але це була поганого роду цікавість, того роду, що змушує тебе підглядати крізь пальці під час найжаскіших моментів у фільмі жахів. Те, що чекає за цими дверима, кіном не буде.
(«я не думаю, щоби ті речі могли вчинити тобі якесь зло… то як лячні картинки в книжці…»)
Раптом він простягнув ліву руку, не певний, що саме вона робитиме, аж поки вона не витягла майстер-ключа і заховала назад йому до кишені. Він ще якусь мить вдивлявся у двері широко розплющеними сіро-блакитними очима, а потім швидко відвернувся і рушив у бік головного коридору, який пролягав під прямим кутом до того завулку, в якому він щойно був.
Щось змусило його там затриматися, і він не був певний, що саме. Потім він пригадав, що просто за рогом, на шляху до сходів, міститься скручений проти стіни один з тих старомодних вогнегасників. Скручений, наче задрімана змія.
Це зовсім не хімічні ручні вогнегасники, казав тато, хоча кілька таких було в кухні. Ці ж були предками сучасних систем розприскування. Їхні довгі брезентові рукави були під’єднані прямо до водогінної системи «Оверлука», і, відкрутивши єдиний кран, ви одноосібно могли стати пожежною командою. Тато казав, що хімічні вогнегасники, які розприскують піну або вуглекислоту, набагато кращі. Хімікати пригнічують полум’я, забираючи в нього необхідний йому для горіння кисень, тоді як поливанням під великим тиском можна лише поширити полум’я навкруги. Тато казав, що містер Уллман мусив би замінити ці старомодні рукави разом зі старомодним котлом, але містер Уллман, мабуть, не робитиме ні того, ні іншого, бо він ДЕШЕВЕ ЧМО. Денні знав, що це один з найгірших епітетів, які міг застосовувати його батько. Він застосовувався до лікарів, дантистів, різних ремонтників, а також до голови факультету англійської мови й літератури у Стовінгтоні, який скасовував деякі з татових замовлень на книги, бо, як він казав, ці книги понад бюджету. «Чорт, понад бюджету, — пінився він перед Венді (Денні слухав це зі свої спальні, де, як вважалося, він уже спить). — Та він просто економить останні п’ятсот баксів для себе, те ДЕШЕВЕ ЧМО».