Араби заходилися молитися п’ять разів на день і завдяки цьому в неймовірно короткий час перевернули світ догори дриґом. І коли він устабілізувався, з’явилися нові «нещасні невідомі» монголи і перевернули його знову. Довгий час у шухляді валялися занедбані Македонія та Скандинавія, турки-османи та північноамериканські колоністи.
Проте кулька, на якій ми мешкаємо, дуже маленька, і в шухляді у Бога лишається дедалі менше занедбаних народів і земель. Це означає, що незабаром настане і наша черга. Побільше моліться і не сприймайте економіки занадто всерйоз. «Один снайпер є сильніший за сорок спікерів».
Між тим, ми наблизилися до обласної художньої галереї, в дитинстві мене водили сюди батьки (наївні інтелігенти!), а нині (як згодом з’ясувалося) привела доля. Я сказав:
— О, ходімо до музею!
— Ходімо до музею! — сказала дівчина.
Дядько Петро скривився:
— Погляньте, яка навколо чудова жива осіння імпресія! Навіщо нам той мертвий, вкритий пилюкою музейний імпресіонізм?
— Там трофейні німецькі романтики, — сказав я. — Нема імпресіоністів.
— Він антивізуал, як і більшість лакуз дискурсу, — повідомив я дівчині. — Але музейна пилюка — метадон джентельмена!
Дядько торкнувся її обличчя й розвернув до себе:
— Ваша меланхолійна краса така витончена, ви на тлі осені — найспокусливіша картина, крім вас не бажаю бачити жодної, тим паче у цьому провінційному зібранні.
(Лестощі на дівок перші два рази працюють не гірше за гроші, потім доводиться витрачатися або визискувати віддалену перспективу одруження).
І тут нас надибала її подруга. Років тридцяти, несимпатична, проходила випадково, вони рік не бачилися, вона знову, але вже остаточно, повернулася з Якутії, кимсь там працювала… Поки дівчата обмінювалися слиною та вигуками, дядько Петро раптом захотів до музею, але лише якщо всі разом.
— Дивись, яка каменюка в неї на пальці, — прошепотів він у моє вухо.
В її каблучці був справді великий, необроблений, певне, якутський алмаз. Вона десь поспішала, але я поцілував її руку з алмазом, і до музею ми пішли разом.
Дядько Петро, приобійняв дівчину (запам’ятати нарешті — Олена! — як ту контролершу ОТК з вагоноремонтного, — моєї першої й останньої роботи) і довго дивився на «Дощ у паризькому передмісті».
— Як ти гадаєш, скільки це коштує? — він повернувся в мій бік.
— Полотно десь метр сімдесят на метр двадцять, — я знизав плечима. — Якби це був Пісаро! Проте розмір таки важить.
— Ні, не тільки вона, все це?
— Усі картини? — здивувалася дівчина Олена.
— Усі разом, мабуть, дорожче, ніж якщо продавати кожну окремо. Може, мільярд, — сказав я навмання і взяв подругу Олени за руку з каблучкою. — Тебе як звуть?
— Наталка, — відповіла вона. Ну звісно ж, хто б сумнівався!
Як і більшість публіки в мистецьких зібраннях, мій дядько Петро й дівчата зберігали тупувато зосереджений вираз обличчя. Вони розглядали полотна, а я — їх.
Найбільш абстрактне людське мистецтво, яке до того ж потребує для сприйняття серйозного дрилю — музика.
Проте саме знавці та аматори музики, навіть класичної — найчисельніші. У мене є знайомий барига (невеликого польоту), він плаче в опері. Від розчулення. Я йому заздрю. Мені насолода від оперного співу недоступна.
Незрівнянно менше тих, хто здатен розуміти поезію. Хоча вона намагається досягти того самого ефекту, що й музика, але простішими засобами. Можливо, поезія важча від того, що, крім станів та інтонацій (які є матеріалом музики), утримує ще й думку. Наші одномірні брати в побуті обмінюються станами та інтонаціями, не думками. Думка — це зайве обтяження, ускладнення. Тому споживачів поезії мало.
— Утім, найменше таки знавців живопису. — Це я сказав уголос, і дівчина Наталка подивилася на мене зі здивуванням. — Живопис мав би бути найлегшим для сприйняття, але його мало хто сприймає.
— Я сприймаю, — збрехала Наталка. — Мені подобається.
Я подумав, що мені з нею буде дуже нудно й усміхнувся їй.
Наступного дня був понеділок. О дванадцятій ми зустрілися з дядьком Петром у кав’ярні Алли Іванівни. Я приїхав разом з нею. Вона пішла дресирувати офіціанток, а ми присіли за столик у глибині зали. Мав підійти його колишній співкамерник, принести набойку на якогось жирного баригу (як він поетично зауважував, «мутного, мов отара бродячих підарасів»). В очікуванні я допив каву, вивалив гущу на тарілочку й розмазував ложечкою в жіноче обличчя з непропорційно товстими губами, які тоді саме ставали модними.