— Ти звернув увагу? — сказав я. — Там, у музеї, нема мусорів, ніхто не охороняє.
— У бабці, що на касі, десь має бути тривожна кнопка. Певне, сподіваються на те, що мусарня за кількасот метрів, встигнуть доїхати.
— Можна зробити вчотирьох: один за кермом, один притримує бабцю, двоє беруть картину в першій же залі від каси. Мабуть, той портрет на повний зріст з майстерні Лукаса Кранаха.
— Якщо ми візьмемо одну картину з музею, який не охороняється, нас не запишуть золотими літерами до історії мистецтва. Треба брати всі.
(Серед терпигорців не буває вповні нормальних людей).
Тим часом підійшов співкамерник дядька Петра, огрядний і років на десять старший за нього. Колись вони разом довго перебували в одному слідчому ізоляторі й потоваришували. У дядька Петра було здирництво та підробка документів, у співкамерника — хабар та зловживання службовим становищем. У першій половині дев’яностих він був заступником голови Одеської обласної ради, далі — працював у Мінсільгоспі, доки не посадили (селян колись арештовували за три колосини, його — за три мільйони), зараз мутить з «Нафтогазом».
Є люди, які коли з’являються, заповнюють собою весь простір. Цей був з таких. Нам довелося вислухати за його доньку, за його хвороби, за його будинок під Одесою, за його нову перспективну схему постачання газу, за його старого друга, принаймні, так він стверджував, — нового російського посла Черномирдіна, через якого ця схема мала реалізуватися. На десятій хвилині цього словесного потоку я домалював на тарілочці жіночу голівку й заходився пригадувати картини зі вчорашнього музею: деякі не підходили за розміром, деякі було б шкода псувати — вирізати з рами, а деякі мені не подобалися. Країна, що позбавлена значних художніх зібрань, приречена. Коли мені доводилося бувати закордоном (ми відбирали потримані автівки в співвітчизників, які ті купляли, щоб перегнати в Україну) я, як не було роботи, завжди безліч часу марнував у музеях.
Брів собі якось чималенькою пінакотекою й поглядав того разу переважно на портрети. А саме — на портрети XV–XVII століть, на всіх тих шляхтичів, кондотьєрів, вояків, полководців, переможців й зауважував у них задумливі інтелігентні обличчя й глибоку духовність в очах.
Аж раптом бачу брутальну солдафонську пику з тупуватим поглядом гопника (ні з чим не сплутаєш), нахиляюся прочитати табличку — автопортрет Веласкеса!
Тим часом співкамерник згадав за зустріч, яка відбулася кілька років тому в Одесі й була присвячена проблемам урегулювання Придністровського конфлікту (тут я знову став слухати). Він відповідав за наїдки й бухло. Приїхали молдавський президент Снєгур, тодішній український президент Кравчук, президент Придністров’я Смирнов та мер Одеси Гурвіц. Чекали на Черномирдіна, який тоді був москальським прем’єром. Снєгур та Кравчук запропонували Смирнову розпочати розмову без Черномирдіна, щоб не втрачати часу. «Ні, — відповів Смирнов, — хай приїде дядя спонсор. Я маю спочатку перетворити з ним». (На той час Придністров’я було винне москальському «Газпрому» близько трьохсот мільйонів доларів).
— У призначенні «дяді спонсора» послом в Україну марно шукати прихованого геополітичного змісту, — продовжував співкамерник. — Сенс цього призначення — психологічний. Путін потроху розганяє московську тусівку.
В Москві — час чиновників. Однакові костюми, однакові краватки, однакові обличчя. Держдума структурується не по фракціях, а повзводно. Всім колоритним персонажам — час на пенсію або в Україну.
— Для нас це непогано, — сказав дядько Петро. — «Дядя спонсор» веселить своїми афоризмами вже не росіян, а киян (Черномирдін уславився казармено-адміністативними приповідками). Можна помріяти про утворення такого собі Київського клубу. Це, якби серби додумалися відправити до нас послом Мілошевича, чілійці — Піночета, поляки — Валенсу, афганці — Бін Ладена… Що ти там збирався розказати за якогось баригу?
Як ми почули далі, барига (заради якого і прийшов співкамерник) колись був його партнером. Нині на його рахунку зависло близько двадцяти шести мільйонів гривень, які можна було взяти. Якщо його вкрасти, з великою долею ймовірності, жінка побіжить до нашого співкамерника. Номер автівки, адреса, офіс, розпорядок дня — все було відомо.
Я сприйняв пропозицію, як висловлюються наші колеги дипломати, «з розумінням і щирим зацікавленням», проте старомодний дядько Петро, попри свою революційну риторику, намагався уникати занадто тяжких злочинів (можливо й слушно, враховуючи його схильність попадатися), тому сказав: