Цао Сюецінь
Сон у червоному теремі
Художня енциклопедія китайської культури
Роман «Сон у червоному теремі» в китайській літературі — явище унікальне: епічна масштабність і широке охоплення зображення поєднуються в ньому з глибиною поставлених проблем (філософсько-релігійних, етичних, суспільних), художня образність — з психологічною точністю розкриття людських характерів.
Метафора сну в романі Цао Сюеціня (1724—1764) підкреслює ілюзорність буття і світу й одночасно дозволяє реалізувати іншу основну ідею автора — форми непокори: управителі ходили проти бунтівників каральними походами, вводили суворі законопорядки, принизливі правила. Для чоловіків стало обов’язковим носити косу й одяг маньчжурського крою.
Роки життя Цао Сюеціня припали на правління трьох маньчжурських імператорів: Кансі, Юнчжена і Цзяньлуна. Особливості кожного правління позначилися на родині Цао і долі самого письменника. Його прабабуся була годувальницею самого Кансі, а дідусь Цао Інь — однокласником імператора.
Цао Інь проходив службу в нижній течії Янцзи: в Сучжоу, Янчжоу, Цзянніні (південніше Нанкіна) й одночасно був соляним інспектором в Янчжоу. Він прославився не тільки як адміністратор, але і як видатний культурний діяч, який створив одну з найбільших приватних бібліотек та організував книгодрукування. Збереглося послання Кансі, в якому він застерігає Цао іня від можливих неприємностей у зв’язку з очікуваним приходом до влади Юнчжена, четвертого сина Кансі. Побоювання Кансі справдились. Після того як Юнчжен став імператором, він розправився з усіма братами-суперниками і батьковими фаворитами. Майно родини Цао було конфісковано за життя батькового письменника — Цао Тао.
Ім’я автора роману складає собою поєднання прізвища Цао і псевдоніма Сюецінь. Власне ім’я письменника — Чжань.
Свідчень про життя Цао Сюеціня збереглося небагато: виходець із родини, що зазнала краху, він уже не входив до кола вченої і чиновницької еліти. Відомо, що він навчався в школі восьмипрапорних військ, потім учителював, служив писарем, охоронником, мав винний магазин, торгував власними картинами на околицях Пекіна, розмальовував повітряних зміїв, писав вірші й — розділ за розділом — цей роман.
Останні десять-п’ятнадцять років мешкав у селищі поблизу гір Сяншань (Духмяних гір).
Китайський літератор Лу Сінь (1881—1936) про життя Цао Сюеціня написав: «Народився у розкоші, закінчив життя у злиднях, півжиття прожив немов каміну». Лу Сінь хотів підкреслити непохитну сутність письменника, яка не змінилася навіть за скрутних обставин.
Цао Сюецінь створив сагу про «велику родину». Він не тільки відобразив етнографічно точно картинки життя аристократичної сім’ї, а й показав усе багатство китайської культури починаючи з XXI століття до нашої ери до XVIII століття нашої ери.
Для українського читача буде цікаво знати, що традиційне світосприймання китайцями часу не є прямолінійним (1, 2... 2010), а циклічним (кожен цикл має 60 років), а відлік циклів за нашої ери ведеться від 1 року Р. X. в будь-який бік до нашої ери або нашої ери. У циклічності закладено ідею спільного життя трьох поколінь (старого, середнього і молодого).
Майже кожний китаєць знає історичну хронологію своїх династій, а відповідно — історії видатних діячів, живописців, каліграфів, письменників, поетів, філософів, що жили в певний період. Тому автор свідомо уникав історичних деталей, знаючи, що навіть натяк на ім’я чи рік по ходу розповіді або в поезії породжує безліч асоціацій та образів у читачів.
Наприклад, «сон» як назва пов’язаний з ім’ям Чжуанцзи (369—286 рр. до н. е.) та його притчею:
«Одного разу Чжуан Чжоу побачив себе уві сні метеликом, який жваво пурхав навкруги і зовсім не знав, що він Чжоу.
— Тут я прокинувся і побачив, що я Чжуан Чжоу. Однак до цього часу не можу збагнути, чи дійсно я — Чжоу, якому снилося, що він метелик, чи я метелик, якому сниться, що він Чжоу».
Інший приклад — це термін «камінь», пов’язаний у свідомості китайців з ім’ям визнаного класика каліграфії і живопису Мі Фу (1052—1107). У 1103 році він був головою міста Увей (царство Чуго), і з ним трапився чудернацький випадок. Одного разу він побачив камінь дивної форми. Вирядивши камінь в церемоніальний одяг, художник звернувся до нього з вітанням, називаючи камінь «старшим братом».
Чутки про це поширилися, а Мі Фу не намагався їх спростувати.
— Вітати? Ну що ви? Я тільки уклонився йому.
Однак ця витівка коштувала йому кар’єри.
Серед плеяди поетів найулюбленішим для письменника є Лі Бо (701—762). Доречно навести його короткий вірш:
Молоді герої роману мріють на тлі розквіту і весни про майбутнє щасливе життя, про славу й успіх, та час від часу до них приходить усвідомлення того, що в житті не все так просто, у ньому багато суперечностей і перешкод. Такі життєві негаразди не сьогодні вигадані, вони існували й існують, і будуть існувати доти, поки житиме людство.
В епоху Тан у VIII столітті Шень Цзін-цзи написав новелу «Чарівне узголів’я».
Її герой, молодий студент, який мріяв про чиновницьку кар’єру, про славу й чини, але провалився на іспитах, жаліється на заїжджому дворі лаоському ченцеві, який дає йому своє узголів’я й пропонує трохи поспати, поки звариться каша.
Юнак засинає й бачить уві сні все своє майбутнє життя, сповнене подвигів, добрих діянь, підвищень по службі, а також заслань, куди відправляє його імператор, повіривши наклепам заздрісників. Із заслання його знову повертають, підвищують по службі. Нарешті, зістарівшись, Лу в славі й шані помирає... і прокидається.
Отже, п’ятдесят років його майбутнього життя промайнули перед ним за короткий час, поки він спав на чарівному узголів’ї і поки варилася каша. Юнак зрозумів нікчемність і жалюгідність своїх мирських бажань, подякував ченцеві й пішов, утративши, мабуть, інтерес до чиновницької кар’єри. Цей сюжет Шень Цзін-цзи придумав не сам, він його взяв із збірника Гань Бяо «Записки про пошуки духів», створеного у IV столітті, куди увійшли оповідання про всілякі дивовижні події. Герой одного з оповідань — торговець, який мріє вигідно одружитись, уві сні потрапляє всередину узголів’я, одружується з дочкою сановника й щасливо живе з нею багато років. Аж ось настає пробудження, і торговець бачить перед собою лише нефритове узголів’я.
Приблизно через тисячу років було написано інший варіант цієї історії. Новела хоч і має назву «Поки варилася каша» (автор Пу Сунлін), але тут не згадується ні про чарівне узголів’я, ні про кашу, яку варив господар.
Герой щойно успішно склав іспити й чекає призначення на високу посаду. Він приїздить до буддійського храму, засинає в келії і, як юнак з новели Шень Цзін-цзи, бачить своє майбутнє життя, тому, прокинувшись, він вирішує стати ченцем. (Так само у більш зрілому віці вчинить головна дійова особа роману Цао Сюеціня — Баоюй).
Ці історії, ніби в розвитку, відображені у снах героїв роману Цао Сюеціня.
Ось, наприклад, віщий сон Фенцзє-колючки, в якому вона розмовляє з прекрасною Цінь Кецін.
Цінь Кецін довгий час хворіла і померла майже в ту мить, коли між двома жінками відбувається дивний діалог уві сні Фенцзє. Цінь Кецін: «Місяць із повні стає щербатий... Коли дерево падає, мавпи розбігаються. Чи не стосується це прислів’я й стародавніх родовитих сімей?»
«Вислухавши Кецін, Фенцзє розхвилювалася, але виду не подала й дуже спокійно зауважила: „Ти маєш рацію. Але я не знаю, як зберегти добробут нашої родини навічно“».
Цінь: «Горе й радість, ганьба й слава... Треба залагодити всього дві справи...
У період розквіту вистачає засобів і на жертвопринесення, і на школу, але звідки ви їх візьмете в період занепаду? Чим будете поповнювати? От я й подумала, що найкраще — це витратити все багатство на маєтки й садиби поблизу могил предків, чим більше, тим краще, розвести побільше городів, тоді будуть засоби й на жертвопринесення, і на утримання школи. У суворо встановленому порядку, щороку змінюючи одне одного, старші й молодші члени роду мають відати всіма цими справами, щоб припинилися всякі суперечки й не доводилося віддавати майно в заставу. У разі, якщо хто-небудь проштрафиться на службі, конфіскують тільки його особисте майно, що ніяк не вплине на жертвопринесення предкам, тому що спільне майно залишиться недоторканним — власті не вправі його конфіскувати. Навіть при цілковитому краху добробуту родини діти й онуки не пропадуть — вони зможуть виїхати в село навчатися й господарювати, таким чином, жертвопринесення предкам ніколи не припиняться. Сподіватися на те, що слава й процвітання вічні, і не піклуватися про майбутнє можуть тільки люди недалекоглядні. Тебе чекає незабаром радісна подія, але відзначати її з надмірною пишністю — однаково що підливати масла у вогонь або прикрашати квітами строкату візерунчасту тканину. Пам’ятай, радість ця буде короткочасною, прислів’я говорить: „Навіть найрозкішніший бенкет не може тривати вічно“! Не подбаєш про майбутнє — пошкодуєш, але пізно буде!»