Тим часом матінка Цзя й усі інші піднялися на головну вежу, де й розташувались, а Фенцзє — на східну, надану в її розпорядження. Служниці розмістилися поблизу, на західній вежі, на випадок, якщо знадобляться.
Через якийсь час Цзя Чжень піднявся до матінки Цзя й сказав:
— Ми щойно тягли жереб, і він випав на сцену з п’єси «Біла змія».
— А про що п’єса? — поцікавилася матінка Цзя.
— Про те, як засновник династії Хань — Гаоцзу — відрубав голову Білій змії й сів на трон, — відповів Цзя Чжень. — Потім буде показано акти з п’єси «Повне ліжко бамбукових табличок».
Матінка Цзя залишилася задоволена й кивнула головою:
— Обидві п’єси цілком годяться. Позаяк на них випав жереб, нехай так і буде.
Потім вона запитала про третю п’єсу.
— «Правитель Наньке», — відповів Цзя Чжень. Матінка Цзя промовчала. Цзя Чжень спустився вниз і розпорядився, щоб приготували все необхідне для приношення духам, а також здійснили належні церемонії. Про те, як проходила вистава, ми не розповідатимемо.
Баоюй ні на хвилину не відлучався від матінки Цзя, наказав подати принесену даосом тацю, надяг на шию свою яшму і знічев’я заходився перебирати речі, що лежали на таці, показуючи кожну матінці Цзя.
Несподівано матінка Цзя помітила серед речей відлитого із червоного золота ціліня з головою, прикрашеною пір’ям рибалочки, і, взявши його в Баоюя, з усмішкою сказала:
— Якраз такого ціліня я, здається, бачила в когось із дітей!
— Вірно! — підтакнула Баочай. — У Сян’юнь, тільки в неї менший.
— У Сян’юнь? — вигукнула матінка Цзя.
— Як же так? — Баоюй теж здивувався. — Адже Сян’юнь постійно буває в нас, чому ж я ніколи не бачив у неї нічого подібного?
— Сестра Баочай на відміну від тебе дуже уважна, тому й помітила, — мовила з усмішкою Таньчунь.
— Не в цьому справа, — заперечила Дайюй, — просто сестра Баочай завжди помічає, що на кому надіто. Все, до дрібниць, де вже нам із нею змагатися!
Баочай удала, начебто не чує.
Баоюй, довідавшись, що в Сян’юнь є така ж прикраса, нишком сховав ціліня за пазуху. Але відразу злякався, як би не розгадали його думок, і оглянувся. Однак ніхто нічого не помітив, крім Дайюй, що легким кивком голови як би схвалила його.
Баоюю стало ніяково, він непомітно вийняв із-за пазухи ціліня й звернувся до Дайюй:
— Ця штучка дуже забавна, можу подарувати її тобі. Повернемося додому, повісимо на шнурок, і ти надягнеш!
— Знайшов чим здивувати! — зневажливо відповіла Дайюй.
— Не хочеш — не треба, візьму собі! — проговорив Баоюй.
Він знову засунув ціліня за пазуху і в цю мить побачив у дверях дружину Цзя Чженя, пані Ю та другу дружину Цзя Жуна, пані Ху. Вони тільки зараз приїхали й відразу пішли поклонитися матінці Цзя.
— А ви навіщо тут? — здивувалася матінка Цзя. — Адже я знічев’я поїхала!
Але заледве вона договорила, як на порозі з’явився служник і доповів:
— Приїхала людина з дому воєначальника Фен Цзиїна.
Виявляється, у домі Фен Цзиїна стало відомо, що родина Цзя влаштовує молебень у монастирі, і вони вирішили послати в подарунок пахощів, чай, свиней, баранів і рідкісні страви.
Довідавшись про це, Фенцзє поспішила до матінки Цзя і з усмішкою сказала:
— От тобі й на! Таке мені й на думку не могло спасти. Ми поїхали просто так, а люди подумали, начебто ми всерйоз робимо жертвопринесення! Навіть подарунки прислали! Це все ви, бабусю, затіяли! Тепер готуйте відповідні подарунки!
Саме в цей час дві служниці, що приїхали з дому Фен Цзиїна, піднялися на вежу і вручили подарунки матінці Цзя. Слідом за ними з’явилися слуги сановника Чжао. Загалом, усі родичі, близькі й далекі, друзі та знайомі, почувши, що матінка Цзя вирішила влаштувати моління в храмі, поспішили піднести їй подарунки.
— Ми ж тільки хотіли розважитися, — скрушно зітхала матінка Цзя. — А завдали всім стільки клопоту!
Решту дня вона провела в монастирі, але, повернувшись додому, заявила, що більше туди не поїде.
— Справу, як мовиться, треба доводити до кінця. Переполошили людей — тепер терпіть, — заявила Фенцзє. — Позаяк уже підняли всіх на ноги, так принаймні повеселимось як слід!
Треба сказати, що Баоюй розсердився на даоса за те, що той завів із матінкою Цзя розмову про його одруження, і, приїхавши додому, привселюдно заявив:
— Не бажаю я більше бачити цього даоса!
Ніхто не зрозумів, у чому справа. До того ж Дайюй, повернувшись із монастиря, відчула нездужання, і наступного дня матінка Цзя рішуче відмовилась їхати туди. Поїхала сама Фенцзє. Але про це ми не розповідатимемо.
Дайюй занедужала, а Баоюй втратив спокій, не їв, не пив, раз у раз прибігав довідуватися про її здоров’я й завмирав од страху від думки, що з нею може трапитися нещастя.
Якось Дайюй сказала йому:
— Поїхав би краще дивитися виставу! Що сидіти вдома?
Баоюй, усе ще обурений тим, що даос Чжан посмів заговорити про його одруження, почувши слова Дайюй, з гіркотою подумав:
«Тим, хто не розуміє, що діється в мене на душі, можна пробачити, але навіщо вона насміхається з мене?» — І він іще дужче засмутився. Якби це була не Дайюй, він дав би волю своєму гніву, а тут лише похнюпився й мовив:
— Краще б мені не знати тебе! Але тепер уже нічого не поробиш!
— Виходить, жалкуєш, що пізнав мене? — з холодною посмішкою мовила Дайюй. — Ще б пак! Я ж недостойна тебе!
Баоюй подивився їй у вічі й запитав:
— Чи не прикликаєш ти часом зі спокійною душею прокляття на мою голову?
Дайюй спочатку не зрозуміла, що він хоче сказати.
— Хіба я вчора не заприсягся тобі? — продовжував Баоюй. — Навіщо ж ти знову заводиш про це мову? Навіть якщо мене спіткає нещастя, тобі ж бо яка користь од цього?
Тільки тепер Дайюй згадала про їхню розмову напередодні й пошкодувала про сказане. Вона розлютилася на себе, а потім, засоромившись, заплакала.
— Нехай знищить мене Небо й покарає Земля, якщо я бажаю тобі нещастя! — крізь сльози мовила вона. — Та й навіщо це мені? Але я розумію, ти прийшов зігнати свою досаду на мені. Даос Чжан хоче посватати тебе, а це перешкодить твоєму одруженню, визначеному самим Небом!
Треба сказати, що Баоюй від природи не був вільний од ницих пристрастей. Вони росли разом з Дайюй і навчилися вгадувати почуття й думки одне одного. Зараз він подорослішав, начитався простонародних книг і життєписів, почав розбиратись у відносинах між чоловіком і жінкою й уважав, що жодна з мешканок жіночих покоїв ні вдома, ні в родичів не може зрівнятися красою з Дайюй. І він полюбив її. Але сказати прямо про свої почуття не зважувавсь, а тому пускався на всякі хитрощі — то радів, то гнівався, — щоб випробувати Дайюй.
Дайюй теж випробовувала Баоюя — то глузуваннями, то прикиданням, ніколи не упускаючи нагоди.
Вони без кінця брехали одне одному, приховуючи щирі думки й почуття, але неправда, зіштовхуючись із неправдою, народжує істину. Тому Баоюй і Дайюй вічно сварилися, навіть через дрібниці.
От і зараз Баоюй подумав:
«Інші мене не розуміють, але ти не можеш не зрозуміти, що всі мої почуття спрямовані до тебе! А ти не тільки не хочеш мене втішити, а ще й засмучуєш своїми глузуваннями. Виходить, не любиш мене, навіть думати про мене не бажаєш!»
Але сказати про все це Баоюй нізащо не зважився б.
«Я знаю, ти любиш мене, — міркувала тим часом Дайюй. — Нехай балакають навколо, що золоту і яшмі призначено з’єднатися, ти й слухати цього не бажаєш. Навіть коли я заговорю про золото і яшму, ти удаєш, начебто не чуєш, виходить, дорожиш мною, тільки мене любиш. А варто мені натякнути на це — гніваєшся. Чому? Щоб випробувати мене, щоб я не вірила у твою любов? Але ж усі думки в тебе про мене».
Баоюю, дивлячись на неї, хотілося сказати:
«Я готовий на все, навіть смерть прийму з радістю, аби тільки ти вчинила відповідно до мого бажання. Зрозумій, ми маємо зблизитися. Не треба мене уникати!»