— Ейпріл! — вигукнув хлопець і підвівся, недбало перекинувши довгу ногу через лавку. Вони легенько обійнялись і ледь-ледь поцілувались у щічку. Цей жест був такий нетиповий для Додсворта, що Ганна відчула, ніби опинилася на іншій планеті.
— Рада тебе бачити! Не сподівалася зустрітися тут. От уже ж ця Лів. Ніколи нічого не розкаже! Як вона? Я ще не бачила її після іспитів.
— Та... — Засмагле обличчя хлопця раптом почервоніло, над вилицями вигулькнула смуга рум’янцю. — Ми... ну гаразд, ми розійшлися. Я винен, якщо чесно. Вибач.
— Та що ти, які вибачення, — промуркотіла Ейпріл. Вона провела рукою по руці хлопця, дещо дражливо стискаючи його біцепси. — Ще один гідний чоловік на волі. Тут не треба перепрошувати.
Ганна, що стояла позаду неї, переступила з ноги на ногу. Таця, яку вона тримала, незручно важчала, від неї заболіли руки. Ейпріл, мабуть, почула цей рух, бо вмить обернулась і по-театральному здригнулася, ніби щойно згадала, що Ганна й досі тут.
— Боже, де мої манери? Вілле, це Ганна Джонс, моя сусідка. Вчить англ. літ. Ми маємо цілісінькі апартаменти з вітальнею. Ох, чую, цього семестру всі-і-і вечірки будуть у нас. Ганно, це Вілл де Частейн. Я ходила до школи з його колишньою. Наші інтернати були... як ти там казав? — Вона знову обернулася до Вілла. — Близнюками?
— Щось таке, — усміхнувся Вілл, від чого засмаглою шкірою біля його вуст пробігли зморшки. Ганна зловила себе на тому, що витріщалася на нього. Він мав ясні карі очі й темні брови. Ніс, очевидно, був зламаний. Можливо, і не один раз. Їй пересохло в роті. Вона ковтнула, вигадуючи, що сказати, але Вілл продовжив: — Я ходив до Карне, там були тільки хлопці. Тож між нашими з Ейпріл школами влаштовували зустрічі — боялися, що ми повступаємо до університетів, так і не побачивши справжньої живої дівчини.
— Тобі таке не загрожувало, любчику, — мовила Ейпріл. Вона надпила шоколадного молока, а потім ковзнула на лавку поруч із Віллом, навіть не поцікавившись, чи можна. Вілл теж сів.
— Знаєш, я взагалі-то тримав це місце, — сказав він Ейпріл, але невимушено, не чекаючи, що вона пересяде. Ганна ж стояла й вагалася. Навпроти було вільне місце, однак лише одне. Можливо, Вілл хотів, щоб туди сів його друг, на якого він чекав. Вона запитально глянула на Ейпріл, але та вже клацала в телефоні.
Ганна прикусила губу й уже хотіла йти, та Вілл раптом озвався:
— Куди ти? Ми посунемось.
Її серце знову завмерло. Ганна усміхнулась, намагаючись не здатися жалюгідною вдячною дівчинкою, а Вілл поставив свою сумку на підлогу й штовхнув ліктем сусіда, щоб той трохи посунувся вбік.
— Ось, сідай тут, — Вілл вказав на місце навпроти, — Г’ю зможе втиснутися поруч зі мною та Ейпріл.
— Ти сказав... Г’ю? — Ейпріл відвела погляд від телефона. На її обличчі був дивний вираз — здивування, навіть захоплення, але змішане з якоюсь пустотливістю, якої Ганна не могла до кінця зрозуміти. — Це ж не... Г’ю Бленд?
— Той самий. Хіба ти не знала, що він подавав сюди документи?
— Я знала, що він хотів вступати до Оксфорду, але й гадки не мала, що він обрав Пелам, — відповіла Ейпріл. Скрививши губи в посмішці, вона відклала телефон, коли до столу підійшов високий блідий хлопець у грубих окулярах у стилі Стівена Гокінґа. — Так-так-так... про вовка промовка, а він уже й тут.
— Ейпріл! — вигукнув хлопець, раптово зашпортавшись на рівному місці: таця вилетіла з його рук, і паста посипалася на підлогу.
На мить запанувала дзвінка тиша, усі повернули голови, а потім якийсь хлопець, що сидів за столом, вигукнув:
— Ну все, вистава закінчилася, досить! Робіть щось своє. Г’ю, хоч і був пригнічений, засміявся, а тоді присоромлено й легенько вклонився. Розчервонівшись, він підійняв бляшанку з колою й заходився збирати розкидані тор-теліні.
— Даруйте. Я такий бовдур. — Голос хлопця був приглушений, але з нотками, за які однокласники Ганни обізвали б його «типовим чваньком». — Так незручно. Хвалити бога, що вони хоч упали туди, куди треба. Ну майже.
Він ковзнув на місце біля Вілла, поклав на стіл розбиту тарілку з пастою та взяв виделку. Його щоки досі палали.
— Ти що, ідіот? Не їж цього, — сказала Ейпріл з ноткою презирства. Вона підвелась і махнула рукою вбік прилавка. — Допоможіть нам, будь ласка! Нам потрібна ще одна порція тортеліні.
Усі мовчки спостерігали, як до них підійшов працівник з новою тарілкою та ганчіркою, щоб витерти розлитий соус.
— Так незручно, — повторив Г’ю, але цього разу до працівника, який лише кивнув і пішов собі. Хлопець був настільки пригнічений, що Ганні стало його щиро шкода.
— А ви всі між собою знайомі? — запитала вона в Ейпріл і Вілла — радше щоб змінити тему, а не тому, що сумнівалася в цьому.