Ейпріл з усмішкою кивнула, а Вілл відповів:
— Ми з Г’ю знайомі давно. Ходили разом до підготовчої школи, а ніщо так не зближує, як паскудна підготовча школа. Правда ж, Г’ю?
— Правда, — відповів той. Рум’янець поступово зникав з його щік, і він схилив голову над тарілкою, уникаючи поглядів. — Г'ю Бленд, — сказав він до Ганни, — медицина.
— Ми з Г’ю дуже добрі друзі, — майже промуркотіла Ейпріл. Тоді простягнула руку й ущипнула Г’ю за щоку. Багрянець знову залив його щоки, але цього разу дійшов аж до вух. Запала напружена тиша.
— А як щодо тебе? — запитала Ейпріл, розбиваючи застиглу в повітрі ніяковість. Вона зверталася до хлопця, що сидів поруч із Ганною, — того самого, який гукнув, що вистава закінчилася. Він був кремезний, широкоплечий, із середземноморською зовнішністю, вбраний у футболку «Шеффілд Венздей».
— Це Раян Ковтс, — мовив Вілл, — учить економіку, як і я.
— Чиста правда, — відказав Раян, усміхнувшись. Його акцент був начисто шеффілдським і після стількох гламурних південних голосів звучав дещо агресивно, по-північному. Ганна відчула несподівану для себе спорідненість з ним, хоча Додсворт розташований максимально далеко на півдні. Але тут був хоч хтось такий, як вона: не з дорогих приватних шкіл, які Вілл та Ейпріл, здавалося, сприймали як належне.
— Ми всі живемо на одному поверсі в клавді, — додав Вілл.
Ганна знала з проспекту, що клавд — це велике сучасне крило за Новим двориком, куди здебільшого заселяли першокурсників. То була квадратна бетонна будівля в стилі бруталізму, кімнати в ній були з окремими ванними, а опалення справді працювало. Проте Ганна була потай вдячна, що їм з Ейпріл виділили колоритну старовинну кімнату. Зрештою, хіба не заради цього вона вступила до Оксфорду? Вона хотіла йти слідами чотирьохсотрічної історії вчених, а не килимовою плиткою останніх десятиліть.
— Я почув через стіну, як він грав The Stone Roses. — Раян вказав виделкою на Вілла. — Підійшов представитися, і з’ясувалося, що ми на одному курсі. І він познайомив мене з оцим-от хлопом. — Раян вказав поглядом на Г’ю.
— Ми з Віллом ходили разом до школи, — мовив Г’ю і знову розчервонівся. — Ой, теж мені новина, Вілл вже казав це... Вибачте. Я такий баран.
— Ви його не слухайте. — Вілл по-дружньому штурхнув друга в бік. — Г’ю був найголоватішим хлопаком у нашому й усіх паралельних класах.
Раян заговорив з повним ротом тортеліні й кумедним виразом:
— Ну то є файний збіг. А я в себе був найголоватішим хлопом. Схоже, ми маємо дещо спільне.
— Та всі ми були найголоватішими, — вперше озвалася дівчина, що сиділа біля Раяна. Її голос був низьким, доволі таки різким і роздратованим. — Хіба не в тому й річ? Хіба не тому ми саме тут?
— А ти хто така? — запитав Раян, ковзаючи по ній очима. Вона мала довге темне волосся, серйозне «кінське» обличчя, чорні прямокутні окуляри й дивилася Раянові прямо у вічі з такою впевненістю, якої Ганні, мабуть, забракло б, якби її так відверто оцінювали поглядом.
— Емілі Ліппман, — мовила дівчина й піднесла до рота повну виделку з пастою, поволі прожувала її і продовжила: — Математика. Для тебе я Емілі Ліппман.
— Ти мені до вподоби, Емілі Ліппман. — Раян вишкірив зуби, а Емілі підвела брову.
— І що ти бажаєш від мене почути?
— Це вже як ти хочеш, — кинув Раян, — можеш і змовчати.
Він і далі шкірився. Емілі закотила очі.
— Так чи інак, — ліниво озвалась Ейпріл, — це неправда.
— Що неправда? — поцікавився Г’ю.
— Ну те, що всі ми були найрозумнішими. Я от не була.
— Тоді як ти сюди потрапила? — відрубала Емілі. Ці слова могли би прозвучати грубо, та з вуст Емілі сприймалися інакше. Просто як надто пряме запитання.
— Мабуть, за красиві очі. — Ейпріл усміхнулася, і на її блискучих щічках з’явилися дві глибокі милі ямочки. — Або ж завдяки грошам свого татуся.
Запанувала довга мовчанка: ніхто не знав, як реагувати на почуте. Зрештою Раян гучно пирхнув зо сміху, наче Ейпріл смішно пожартувала.
— Що ж, пощастило тобі, хоч так, хоч так, — сказала Емілі, спровадила останню виделку пасти до рота, підвелась і стала обтріпуватись. — Маю запитання. Що, в біса, мені треба зробити, щоб тут чогось випити?
— Можемо піти до тієї кімнати відпочинку, — запропонував Раян і також підвівся. Ганна зауважила, що він значно вищий, аніж вона собі уявляла. — Як там вона називається — СКА?
— СКВ, — відповіла Ейпріл. Її губи скривились у посмішці, яка, як зрозуміла Ганна, типова для неї — зваблива і дещо злісна водночас. — Студентська кімната відпочинку, якщо ти раптом не читав довідника. А таки не читав. До речі, біля великої зали є бар. Та нахіба воно нам треба? Ми ж не якісь простаки. Нащо нам впав той бар, коли маємо шикарнючі апартаменти й холодильник, напханий шампанським?