Ганна вже давно не сприймала Джона Невілла як фізичну загрозу, навіть до маминого дзвінка. Зазвичай їй було байдуже, що Вілл вищий, ширший і сильніший за неї, однак саме тієї миті все було навпаки — його присутність заспокоювала більше, аніж будь-які втішні слова.
Вона згорнулася калачиком і притулилася чолом до його грудей, відчувала ііого дихання на своїй маківці, його тепло, що зігрівало замерзлі пальці. Ніби прочитавши її думки, Вілл мовив:
— Боже, в тебе руки як лід! Ану давай їх сюди.
Він узяв Ганнині руки й без вагань поклав їх собі під сорочку. Холодні пальці торкнулися його теплої шкіри. Він здригнувся, та потім, коли той мороз почав поволі танути, розпружився.
— А чого ти завжди такий гарячий? — запитала вона з тремтячим сміхом, а він поклав підборіддя їй на маківку й однією рукою почав гладити по волоссю.
— Навіть не знаю. Може, через довгі роки паскудного центрального опалення в Карне. Люба, мені дуже шкода, що все це сталося саме зараз. Я уявляю, як тобі важко.
Вона кивнула, притуляючись чолом до його ключиці й вдивляючись у теплу темряву між їхніми тілами.
Він знав. Мабуть, він єдиний справді розумів, який складний вир почуттів сколихнула смерть Невілла в її душі.
Здавалося, така новина мала би бути радісною. Джон Не-вілл пішов. Назавжди. Якщо говорити про майбутнє, це точно на краще. Але зараз ця подія викличе сплеск уваги — і розіб’є на друзки ілюзію нормального існування, яку вони досі так старанно підтримували. І це саме тоді, коли вони з Віллом повинні зосередитися на новому житті, яке приведуть у світ, а не думати про те, яке відібрали в них на очах. Дні й місяці після смерті Ейпріл чітко закарбувались у її пам’яті. А той пекучий і невблаганний прожектор нав’язливих ЗМІ тільки посилював усвідомлення, що сталося жахливе. Тоді Ганна хотіла одного: сховатися від усього світу, сісти та погойдуватися всім тілом туди й назад, аж доки зможе примиритися з побаченим. Однак хай куди б вона бігла, хай що робила б, той прожектор і далі вишукував її. «Міс Джонс, хвилинку, будь ласка! Ганно, можна взяти у вас інтерв’ю? Лише п’ять хвилинок, обіцяю».
Десять довгих років, від самого судового процесу, вона ховалася від того прожектора. Десять років першою її думкою щоранку й останньою щовечора була смерть Ейпріл. І вона знала, що Вілл переживає те саме: увесь час, відколи вони разом, тінь пам’яті про Ейпріл нависала над ними. Та впродовж цих останніх кількох місяців — з дитиною й іншими клопотами — вона дозволяла собі... не забувати, ні, бо ніколи не змогла б цього зробити, а хоча б відчувати, що смерть Ейпріл — більше не визначальна частина її життя. І Ганна була цілком певна, що Вілл почувався так само, хоч вони й рідко говорили про це.
Тепер, зі смертю Невілла й неминучим ажіотажем у ЗМІ, їм ще раз доведеться змінити свої номери й відсіювати повідомлення. Ганна знову несвідомо двічі зиркатиме на клієнтів, які заходитимуть до книгарні. У бухгалтерській фірмі «Картер і Прайс», де Вілл працює молодшим компаньйоном, новій секретарці розкажуть, що сталося, і попросять ставити клієнтам ще кілька запитань, перш ніж переадресовувати виклики й призначати зустрічі з Віллом.
Йому теж було важко. Певною мірою навіть важче, хоч він ніколи цього не казав. Та Вілл невипадково поїхав за нею сюди, до Шотландії, країни з власною правовою системою, власними газетами — щонайвіддаленішого місця від Оксфорда, але в межах Сполученого Королівства. Ганна пам’ятає, як він вісім років тому одного похмурого вересневого дня зайшов до книгарні. Вона саме допомагала покупцеві вибрати подарунок на день народження й обговорювала з ним переваги нових книжок Майкла Пейліна проти останніх робіт Вілла Брайсона. Якийсь чи то шум, чи то рух позаду спонукав її обернутись, а там був він. На мить їй відібрало мову. Вона просто прикипіла до місця, покупець і далі радісно торохтів про Ріка Штайна, а її серце гупало-калатало-стугоніло від якоїсь нестримної втіхи.
Через три місяці вони стали жити разом. Ще через два роки одружилися.
Украй дивно: Вілл — найбільше щастя для Ганни, та все ж їх обох пов’язують найгірші події в її житті. Із цього не мало б вийти нічого доброго. Однак їм усе вдалося. Вона завжди знала, що не впоралась би без нього.
Ганна підвела голову, глянула йому у вічі й провела пальцями по щоці, намагаючись прочитати його почуття, що крилися за турботою про неї.
— Усе добре?
— Так, — машинально кинув він, а тоді додав: — Ну не зовсім.
Ганна бачила його внутрішню боротьбу. Саме це й було яблуком розбрату в їхніх стосунках: Вілл подеколи закривався від неї, вдавав, що все гаразд, хоча полум’я мук поривалося поглинути його повністю. Що гірше йшли його справи, що більше стресу він переживав на роботі, що сильніше його турбувало питання грошей, то менше він говорив. «Поговори зі мною!» — саме ці слова вона повторює Віллові вже майже десять років, а він і досі не може зважитися показати свою вразливість і відкрити душу, адже все дитинство не мав права проявити найменшу слабкість.